Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Спортивна форма — стан найвищого рівня тренованості спортсмена і його готовності досягти максимального для себе рівня спортивного результату

Фізична культура як суспільне явище

Метою «Вступу до спеціальності»ознайомлення студентів з основними завданнями дисципліни «Вступ до спеціальності» фізичне виховання,визначення місця фізичної культури в загальній культурі суспільства та оволодіння основними термінологічними поняттями галузі.,

Вивчення даної теми сприяє:

· розширенню уявлень студентів про фізичну культуру, як суспільного явища;

· визначенню місця фізичної культури в загальній культурі людства;

· розкриттю сутності основних галузевих термінів.

 

1. «Вступ до спеціальності» фізичне виховання як

Навчальна дисципліна

Курс "Вступ до спеціальності" є обов'язковим у програмі навчання студентів спеціальності "Фізичне виховання" за рівнем "бакалавр", "спеціаліст".

дисциплінa вступ до спец.: дає уявлення про ф к ,характеристику особливостей роботи керівника фізич­ного виховання та спорту, вчителя фізичного виховання та тре­нера з виду спорту, уявлення про права та обов'язки студентів, зміст та організацію професійно-педагогічної освіти на факуль­теті, особливості освітньо-кваліфікаційної характе­ристики фахівця з фізичної культури та спорту, ознайомлює з навчальним планом спеціальності "Фізичне виховання".

 

2. Місце фізичної культури в загальній культурі людства

Фізична культура сьогодні є одним із визначальних чинни­ків суспільного життя світової спільноти, важливим елементом освіти, виховання, охорони здоров'я, військової справи, про­фесійно-прикладної підготовки, соціальної сфери, політики, економіки, мистецтва й т. ін.

Словосполука «фізична культура» характеризує означене по­няття як частину (різновид) культури взагалі.

Початковий зміст поняття «культура» (з латинської мови означало «обробіток») нині значно розширився. У загальновжи­ваному значенні воно включає в себе певні особисті риси, фо­рми, стиль поведінки й діяльності окремої особи або спільно­ти, тобто різноманітні форми суспільного життя з одного боку, і результати діяльності (твори, структури, базу) з іншого.

Отже до поняття «культура» в широкому розумінні слова входять такі складові як мистецтво, наука, ідеологія, фізична культура, а також результати діяльності людини у цих сферах. Культуру умовно поділяють на матеріальну і духовну.

У сфері культури людина проявляється в трьох аспектах:

- пізнає попередній історичний досвід (вивчає літературу, мистецтво, техніку);

- виступає як носій культурних цінностей;

- сама створює, формує культурні цінності, які стають ба­зою подальшого розвитку культури.

Фізична культура,як культура в цілому, не дана людям від природи, а є наслідком суспільної та індивідуальної творчості.

Найчастіше терміном «Фізична культура» називають про­цес, спрямований на підготовку людей до життя та праці шля­хом виконання фізичних вправ, використання цілющих сил природи, особистої і громадської гігієни та певного раціональ­ного побуту і праці.

До поняття «галузь фізичної культури» відноситься не лише система вправ, теоретичних знань, але й матеріальна база фізи­чної культури та її організаційна система.

З розвитком цивілізації, внаслідок зменшення в житті людей ролі важкої фізичної праці, значення і місце фізичної культури в житті людей постійно зростають. По суті, фізична культура є ос­новним (якщо не єдиним) засобом, який гарантує порятунок люд­ства від фізичної деградації і виродження. Бо ж збіднення рухово­го арсеналу людини спричиняється до погіршення її здоров'я, занепаду творчої активності тощо.

Тільки достатня рухова активність і певний режим праці та побуту в поєднанні з іншими засобами, запобігають зниженню продуктивності праці. За дещо застарілими і можливо викрив­леними даними радянської статистики, продуктивність праці на виробництві робітників, які займалися фізичними вправа­ми, була на 6—12 % вищою. Недаремно чимала увага до фізич­ної культури приділяється у багатьох високорентабельних фір­мах Західної Європи, США, Японії. Для працівників тут ство­рюються прекрасні умови для занять фізичною культурою і спортом. А робітники, які не хворіють, не палять цигарок, провадять здоровий спосіб життя і займаються спортом, кори­стуються істотними пільгами: додаткові відпустки, персональні доплати, гарантія праці в пенсійному віці тощо.

Формуючись у процесі розвитку людського суспільства, фі­зична культура чітко позначила залежність між підготовкою до праці та її результатами. Ускладнення змісту людської діяльно­сті щоразу підвищує вимоги до рівня фізичної та психічної під­готовленості, як це має місце при підготовці космонавтів, піло­тів, моряків-підводників та представників інших сучасних про­фесій. Функції фізичної культури проявляються також у постійному нагромадженні й передачі досвіду, в створенні но­вих методів і засобів впливу на психофізичний стан людей. Цей досвід складає основу теорії фізичного виховання і спорту, яка оформилася в самостійний науковий напрям. Якщо фізична культура є засобом підвищення продуктивності праці та досяг­нення високого рівня суспільного виробництва, то останнє в свою чергу, забезпечує відповідні умови (матеріальні та духо­вні) для розвитку фізичного виховання і спорту.

3. Основні завдання, форми і засоби фізичної культури

Основними завданнями фізичної культури є:

· забезпечення рухової активності людей;

· сприяння гармонійному розвитку особи;

· формування позитивних рис характеру;

· підтримання рівня здоров'я та працездатності;

· нагромадження і використання знань про здоров'я та здо­ровий спосіб життя;

· соціальна адаптація громадян.

Фізична культурає специфічним багатофункціональним яви­щем у сфері якого вирішується широке коло завдань — від осо­бистих до державних і загальнолюдських.

До поняття «галузь фізичної культури»відноситься також ма­теріальна основа фізичної культури, структура спортивних організацій, та науково-методична база.

У сфері суспільних інтересів фізична культура виконує такі функції:

· відтворення робочої сили і підготовки громадян до виробничої і творчої діяльності;

· фізичне, розумове і естетичне виховання громадян;

· удосконалення природних (генетичних) і набутих якос­тей особи;

· формування у громадян активної творчої життєвої позиції;

· державного будівництва та міжнародного представництва (особливо у сфері спортивної діяльності).

Фізична культура і спорт об'єктивно сприяють політично­му, економічному, соціальному і науково-технічному прогресу людства.

Основними засобами фізичної культуриє фізичні вправи у всій їхній різноманітності. А також використання оздоровчих сил природи, різноманітні гігієні­чні процедури, раціональні режими побуту, праці, відпочинку і харчування.

У поєднанні різноманітності засобів — головна запорука успіху при виконанні завдань, що стоять перед фізкультурно-спортивним рухом.

Форма проведення занятьсуттєво впливає на характер, кіль­кість і ефективність використання відповідних засобів та ви­значається побутовими і службовими обставинами. Форма за­нять має обов'язково відповідати поставленій меті.

Найпоширенішими є такі форми занять фізичними вправами:

· уроки та заняття в середніх навчальних закладах всіх типів;

· самостійні заняття;

· заняття в групах професійної та військово-прикладної фізичної підготовки;

· спортивні тренування;

· реабілітаційно-оздоровчі заняття.

Сферами впровадженняфізичної культури і спорту є:

· навчально-виховна;

· виробнича;

· соціально-побутова.

Основними показниками стану розвитку фізичної культури в державі, регіоні чи організації є:

· стан здоров'я та рівень фізичного розвитку;

· рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами;

· наявність відповідних організаційних структур;

· кількість фізкультурників і спортсменів;

· наявна матеріальна база;

· рівень науково-методичного та інформаційного забезпе­чення;

· рівень спортивних досягнень окремих осіб, команд, клубів.

В Україні розроблено і затверджено Державні тести і норма­тиви оцінки фізичної підготовленості населення України для визначення рівня фізичної підготовленості різних вікових ка­тегорій населення.

4. Спортивна термінологія

Сучасна термінологія спортупочала бурхливо розвиватися в період активного формування спорту як соціального явища, тобто з кінця XIX століття. Саме тоді в Європі відбувалося ор­ганізаційне оформлення окремих видів спорту: засновувалися спортивні федерації, формували єдині правила змагань, заро­джувалася теорія спортивного тренування як наука.

Не дивно, що чимало спортивних термінів мають саме за­хідноєвропейське походження. В основі багатьох спортивних термінів лежать переважно англійські, французькі та німецькі корені (спорт, бокс, рекорд, крос, матч, гол, нокаут, футбол, волан, естафета, медаль, тир, рапіра, шпагат тощо). А звичні для нас терміни грецького чи латинського походження (стадіон, гімнастика, акробатика, атлет, олімпієць, диск, біатлон, ритмі­ка, реабілітація, кваліфікація, капітан та ін.) набули інтернаці­онального, міжнародного характеру й зрозумілі усім без будь-якого перекладу.

Звичайно, змістове наповнення таких слів значно змінюва­лося та розширювалося, а позначувані ними поняття іноді від­далилися від свого первинного значення. Досить скористатися французським корнем слова «спорт», яке в дослівному значен­ні перекладалося як «розвага», «вільне проведення часу», «гра». Нині це термін, яким позначається поширене соціальне яви­ще, що стало невід'ємною рисою сучасної цивілізації.

Водночас із поширенням спорту з країн Західної Європи в Україну прийшла і переважна більшість тоді вживаних спор­тивних термінів (волейбол, пінг-понг, баскетбол, старт, голкі­пер). Це був, умовно кажучи, перший етап мовних запозичень в галузі спорту.

Друга хвиля прийшла із мов держав, у складі яких в першій половині XX століття перебували українські землі. Українська галузева термінологія поповнювалася словами й словосполука­ми з російської, німецької, польської, угорської мов {фізкуль­тура, хокей, гонщик, фізрук, рекордсмен, гірськолижник, кошиківка (баскетбол), брамкар (воротар), копаний мяч (футбол), кар­ний мет (штрафний удар), штафета(естафета), лижі й т. ін.).

Своєрідним був період 20—30-х років XX століття, коли в Україні спостерігалося активне піднесення в ділянці спорти­вного термінотворення. В час «золотого десятиліття» наукові та методичні вимоги до термінів викристалізувалися у процесі практичної роботи вчених наддніпрянської України та Галичи­ни. При цьому основними напрямками такої праці було праг­нення подолати розрив між науковою термінологією і терміно­логією практики спорту, збільшити частку національних термі­нів, виробити єдині підходи до словотворення. З'являються такі виразні терміни та словосполуки як, наприклад: «плигун», «пі­шоходець», «м'ясень», «серцевожильна система», «корегувальна гімнастика», «ковзанева спілка», «лижвяні станції», «перебіг» (за­біг), «веслування двопарне зі стерначем», «гонові судна», «травяний гокей», «скраклі» (городки),«зарахувальні змагання», «безбол» тощо. Поява такої великої кількості термінів свідчила про активні процеси українізації галузі та адаптацію в українськомовне середовище слів і понять зі сфери спорту.

Саме тоді бурхливо розвивається галузева періодика, ство­рюються перші україномовні підручники, укладаються спеціа­лізовані словники, друкуються правила змагань.

Зважаючи на політичні обставини така праця краще розгор­талася у західній частині України. Впродовж кількох десятків років тут виходило друком понад ЗО найменувань спеціалізова­них періодичних видань, які були активними пропагандистами спортивної термінології. Чималий внесок у розвиток вітчизня­ної терміносистеми спорту внесли видатні галицькі діячі — проф. Ярослав Рудницький, проф. Зенон Кузеля, проф. Іван Боберський, Тарас та Петро Франки, Степан Гайдучок та інші. Саме І. Боберським, якого ще за життя називали батьком укра­їнського тіловиховання, було введено в обіг такі терміни як «відбиванка» (волейбол), «гаківка» (гокей), «ситківка» (теніс), «столівка» (настільний теніс), «наколесництво» (велоспорт), «ле-щетарство» (лижний спорт), «санкарство» (санний спорт), «бій навкулачки», «навкулачництво»(бокс), «біжня» (бігова доріж­ка), «скічня» (трамплін), «вихідна постава» (вихідне положен­ня) та багато інших.

З моменту включення західних областей України до складу СРСР в 1939 році, українські спортивні організації були розпу­щені, спортивні діячі у переважній більшості репресовані, роз­виток національного спорту в Україні в цілому загальмовано. Природно, що припинився і процес творення і засвоєння укра­їнської спортивної термінології, на заміну якій дуже швидко прийшли відповідні запозичення з російської мови. Розвиток питомої національної термінології продовжувався хіба що в се­редовищі української діаспори, де створилася доволі розгалу­жена мережа українських спортових організацій.

Саме з практики спорту в середовищі зарубіжного українст­ва ми черпали прагнення зупинити навалу чужомовності, яка нехтуючи особливостями української мови, наповнювала укра­їнське спортивне середовище.

Із відновленням Україною державної незалежності, термі­нологічні проблеми в галузі фізичної культури не зникли. На­впаки, гострота їх, як і мовних проблем взагалі, зросла. Сього­дні немає компетентної інституції, яка б фахово займалася ви­рішенням проблем української спортивної термінології.

У Львові заходами Української спортивної асоціації (УСА) у 1991 році було проведено представницьку міжнародну кон­ференцію «Українська спортивна і військово-похідна терміно­логія», яка викликала неабияку зацікавленість серед фахівців. Згодом, у вересні 1994 року, в рамках проведення III-ї міжна­родної конференції «Українська науково-технічна терміноло­гія», вперше працювала секція «Український спортивний і вій­ськово-похідний стиль». На цьому велелюдному науковому форумі було, зокрема, прийнято звернення до Олімпійської Академії України про створення мовно-термінологічної комісії та ухвалено рішення про створення подібної комісії при Комі­теті стандартизації й метрології. Подібні конференції проводи­лися ще в Києві, Одесі та інших містах, проте мовні проблеми спорту радше були окреслені, а не вирішені.

А тим часом спорт, який динамічно розвивається, створює все нові термінологічні проблеми. Зароджуються і здобувають широке визнання чимало нових видів спорту. Навіть їх механі­чний перелік представляє для українця певні труднощі. Склад­но навіть вимовити назви нових, але популярних видів спорту: армрестлінг, снобордінґ, сьорфінґ, кьорлінґ, віндсерфінг, фрістайл, боулінґ, таеквондо, картінґ, стретчінґ, шортрек, бодібілдінґ тощо. Знаходження їх відповідників в українській мові, або хоча б відповідна їх «натуралізація» згідно правил українського слово­творення і правопису, є нагальною необхідністю.

Попри те, фізична культура, як і будь-яка специфічна галузь діяльності має свою нині усталену систему термінів, якими по­значаються ті чи інші поняття і явища. Без чіткого окреслення основних термінологічних понять можуть виникати труднощі при сприйманні теоретичного матеріалу та в практичній діяльності. Тому до фундаментального їх засвоєння на лекціях зі спеціаль­них предметів (теорія і методика фізичного виховання, теорія і методика підготовки спортсменів, теорія і методика обраного виду спорту тощо) потрібно провести попереднє ознайомленнязними. Таке визначення деяких з основних термінологічних понять сприятиме однозначності їх трактування. Тож познайо­мимося з найуживанішими у спортивній теорії та практиці тер­мінами й поняттями, а також коротко охарактеризуємо позна-чувані ними явища.

Фізична культура— складова частина загальної культури су­спільства, спрямована на зміцнення здоров'я, розвиток фізич­них, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості.

Фізична культура є важливим засобом підвищення соціаль­ної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, ес­тетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаєм­ного спілкування, розвитку дружніх стосунків між особами та спільнотами.

У широкому розумінні фізична культура як галузь діяльнос­ті включає в себе всю сукупність теоретичних знань, практич­них навичок, матеріальну і виробничу сфери, організаційну структуру, кадровий потенціал тощо.

Основними показниками стану фізичної культури є рівень здоров'я і фізичного розвитку різних верств населення, ступінь використання фізичної культури у різних сферах діяльності, рівень розвитку системи фізичного виховання і самодіяльного спорту, досягнення спортсменів України в окремих видах спо­рту, рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами, спортив­ними спорудами тощо.

Основним засобом фізичної культури є виконання фізич­них вправ.

Фізичні вправиспеціальні рухи і складні види рухової ді­яльності, які застосовуються як засоби фізичного виховання і спортивної підготовки.

Фізичні вправи умовно поділяються на загальнорозвиваючі і спеціальні.

Загальнорозвиваючі вправи використовуються з метою зага­льного гармонійного фізичного розвитку особи, вдосконален­ня її рухових і функціональних можливостей, підвищення пра­цездатності, розвитку основних фізичних якостей.

Загальнорозвиваючі вправи використовуються фізкультурни­ками і спортсменами різних рівнів підготовки. У процесі багато­річної підготовки спортсменів зростає і роль спеціальних вправ.

Спеціальні вправи застосовуються переважно для розвитку фізичних якостей, потрібних у обраному виді спорту, а також з метою засвоєння технічних і тактичних прийомів. Спеціаль­ними вправами розвивають не лише силу окремих, визначаль­них у даному виді змагань, груп м'язів, але й такі недостатньо піддатливі для розвитку якості, як швидкість рухових реакцій і швидкість рухів.

Спеціальні вправи представляють собою здебільшого еле­мент або зв'язку кількох рухів властивих даному виду спорту.

До спеціальних вправ відносяться дуже поширені в тренува­льному процесі імітаційні вправи. Для дієвості імітацій необ­хідним є поєднання зовнішньої подібності рухів і дій спорт­смена з рухово-просторово-емоційною уявою спортсмена про виконувані ним елементи вправ (наприклад, момент ковзання в лижника) або змагальний епізод («бій з тінню» у боксерів).

Вплив спеціальних вправ на спортсмена цілком залежить від умов їх виконання (тотожність змагальним потребам, інте­нсивність, тривалість, емоційне тло).

Фізичне виховання спеціально організований процес все­бічного розвитку фізичних і морально вольових здібностей, формування і розвитку життєво важливих рухових навичок і умінь людини.

Фізичне виховання здійснюється насамперед у навчально-виховній сфері: дошкільних виховних закладах, середніх зага­льноосвітніх, професійних, навчально-виховних та вищих на­вчальних закладах.

Характерною ознакою фізичного виховання є здійснення його за затвердженими програмами і забезпеченість відповід­ним фінансуванням, матеріальними засобами, спеціально під­готованими фахівцями.

Фізична підготовка — процес спрямований на розвиток ге­нетичних і набутих фізичних та морально-вольових якостей, вид фізичного виховання, що має безпосередньо прикладну спрямованість (солдат, пожежник, космонавт) і передбачає до­сягнення рівня фізичного розвитку, який забезпечує передумо­ви для спеціалізації в певному виді діяльності.

Фізична підготовленість — результат фізичної підготовки, ви­ражений в певному рівні розвитку фізичних якостей, придба­них рухових навичок та умінь, необхідних для здійснення пев­ної діяльності.

Фізичний розвиток — процес морфологічного і функціона­льного розвитку організму людини, її фізичних якостей і здіб­ностей, обумовлений внутрішніми фактами і умовами життя.

Фізичні якості — якості, що характеризують фізичний роз­виток людини, її здатність до рухової діяльності.

Вирізняються такі основні фізичні якості: сила, швидкість, витривалість, спритність, гнучкість, координація.

Спорт — багатогранне суспільне явище, складовий елемент культури суспільства, один із засобів і методів всебічного роз­витку людини, зміцнення його здоров'я і підготовки до трудо­вої і творчої діяльності, основою якого є фізичні вправи і деякі інші види діяльності, що мають характер змагань. За визначен­ням ст. 2 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у пе­вних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності.

Соціальна значимість спорту визначається його стимулюю­чим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення. Основною формою функціонування та вияву спорту (системно-утворюючим фактором) є спортивні змаган­ня як вид регламентованого неантагоністичного суперництва, що відбувається за відповідними правилами з метою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей в різних видах спорту.

Умовно спорт розділіть на три рівні: масовий (спорт для всіх), спорт вищих досягнень, професійний, інвалідний, дитя­чий тощо.

Самодіяльний масовий спорт,що є складовою частиною фі­зичної культури і включає змагальну діяльність та підготовку до неї зврахуванням віку, стану здоров'я та рівня фізичного розвитку особи. Його організаційну основу становлять різно­манітні фізкультурно-спортивні секції, оздоровчо-спортивні клуби, школи здоров'я, індивідуальні та групові форми занять.

До спорту вищих досягненьвідноситься спортивна діяльність, пов'язана з певним видом спорту, яка має на меті шляхом по­глибленої спеціалізації навчально-тренувального процесу до­сягти максимальних спортивних результатів.

Досягнення найвищих спортивних результатів в міжнарод­них змаганнях не лише вдосконалює і возвеличують особу спорт­смена, але й сприяють підвищенню міжнародного авторитету України. Саме тому законом України «Про фізичну культуру і спорт» передбачено, що для спортсменів вищих категорій ство­рюються умови для тренувань. Зокрема передбачені звільнення від роботи або навчання на час підготовки та участі в змаган­нях. Передбачені також гарантії продовження строку навчання. Особи, що здобули звання чемпіона або призера Олімпійських ігор, чемпіони світу і Європи, заслужені майстри спорту кори­стуються суспільно-побутовими пільгами.

Професійний спортє комерціалізованою різновидністю спо­рту, яка основним своїм завданням ставить отримання матері­альної вигоди від демонстрації високих спортивних досягнень. В Україні професійний спорт перебуває на початковій стадії розвитку.

Спортивне тренування — планований процес, який склада­ється з навчання та вдосконалення спортивної техніки і такти­ки, розвитку фізичних, психічних і морально-вольових якостей.

Тренування може бути спрямоване як на досягнення спор­тивних успіхів, так і на оздоровчі, освітньо-пізнавальні та інші цілі. В усіх випадках правильно побудоване тренування приво­дить до зміцнення здоров'я, всебічного гармонійного розвитку, розширення арсеналу рухових навичок і життєво важливих фі­зичних якостей, набуття теоретичних знань в галузях теорії спо­рту, анатомо-біологічних знань, громадської та особистої гігієни.

Тренованість — стан організму, що характеризується певни­ми морфологічними і функціональними змінами, що сталися в результаті тренувальної діяльності.

Тренованість залежить від стану здоров'я, фізичного розви­тку, функціональних властивостей організму. Проте визнача­льним фактором є застосована тренувальна система (зміст тре­нувальних програм, їх тривалість, спрямованість, методична досконалість).

Рівень тренованості піддається прогнозуванню, педагогічному та лікарському контролю. Основним критерієм тренованості є пристосованість організму спортсмена до тренувальних і зма­гальних навантажень, коли функціональні можливості організ­му розкриваються найповніше. Вищою фазою тренованості спортсмена є його перебування в так званій «спортивній формі».

Спортивна форма — стан найвищого рівня тренованості спортсмена і його готовності досягти максимального для себе рівня спортивного результату.

Для спортсмена в стані «спортивної форми» характерним є високий рівень розвитку фізіологічних функцій і узгоджена діяльність всіх основних систем організму, яка відповідає підвищеним вимогам, змагальної діяльності.

Належні самопочуття, сон, апетит, невисока, але стабільна вага, бажання тренуватися і змагатися є суб'єктивними ознака­ми «спортивної форми». В стані «спортивної форми» організм добре переносить фізичні навантаження, швидко відновлюєть­ся після них, що легко визначити шляхом застосування відпо­відних функціональних проб.

Пік «спортивної форми» є станом доволі нетривким. Його вда­ється утримувати від кількох тижнів (навіть днів) до декількох місяців. В останньому випадку неминучими є деякі заплановані (контрольовані) спади. Тому уміння досягти в певний час і утри­мувати до вирішальних стартів «спортивну форму» є основним показником методичної майстерності тренера і його учня, міри­лом досконалості тренувального процесу.

Основним важелем управління «спортивною формою» є об­сяг та інтенсивність тренувальних і змагальних навантажень і до­сконала система відновлення.

Втома — стан організму, що виникає внаслідок функціональ­ної активності і проявляється в тимчасовому зниженні праце­здатності. При втомі знижується м'язова сила, погіршуються точність і координація рухів, може погіршуватися загальне са­мопочуття. Втома є невід'ємним елементом фізичної культури і спорту. Саме завдяки мобілізації сили організму на відновлен­ня притаманних організмові функцій і властивостей, які тимча­сово погіршуються внаслідок дії тренувальних навантажень, до­сягається тренувальний ефект, який приводить системи організ­му до фази надкомпенсації і поступового росту тренованості. Відновлення працездатності при втомі залежить від ступеня вто­ми інаступає переважно протягом декількох годин (рідко діб). Ефективними засобами пониження рівня втоми і приско­рення відновлювальних процесів є правильне чергування тре­нувань і відпочинку, різноманітність тренувальних засобів, ме­тодів і форм занять.

Перенапруга — нестійкі, переважно разові, порушення в орга­нізмі, викликані невідповідністю між фізичним навантаженням і рівнем підготовки організму. На відміну від втоми перенапру­га веде до нетривалого зниження працездатності спортсмена.

Перевтомаприродне короткочасне зниження працездат­ності, викликане значними тренувальними або змагальними навантаженнями. При цьому стані не виникає непередбачуваних змін в організмі спортсмена і не виникає загрози його здо­ров'ю і спортивній перспективі. Деяке зниження та зміна хара­ктеру тренувальних навантажень, раціональний режим харчування і відпочинку, фізіотерапевтичні засоби сприяють швид­кому поліпшенню стану спортсмена.

Належним чином налагоджені контроль та самоконтроль за станом і самопочуттям спортсмена повинні (особливо на важли­вих етапах спортивної підготовки) виключити явища перевтоми.

Відсутність же такого контролю за процесом спортивного тренування може спричинитися до поглиблення негативних тенденцій і довести спортсмена до хворобливого стану пере­тренованості.

Перетренованість стійке погіршення спортивної працезда­тності, нервово-психічного і фізичного стану спортсмена в ре­зультаті суттєвих недоліків в режимі і методиці тренувань. В стані перетренованості можуть опинитися високотреновані спортсме­ни на стадії підготовленості, близької до піку спортивної форми.

Для стану перетренованості характерними є порушення ре­жиму сну (безсоння), відсутність апетиту і моральна депресія, супроводжувані порушенням функцій окремих органів і систем організму спортсмена.

При перетренованості спостерігаються суттєві зміни зі сто­рони нервової, серцево-судинної та інших систем організму, особливо в стадії глибокої перетренованості.

Розвиток перетренованості, як і вихід із цього стану є тривалим. Навіть при вжитті правильних захо­дів, вихід із стану перетренованості займає, проміжок часу «ід декількох тижнів до декількох місяців.

Дуже глибока стадія перетренованості розвивається зрідка, але наступивши вона здатна взагалі перекреслити спортивну кар'єру спортсмена і нанести неабияку шкоду його здоров'ю. Це покладає неабияку відповідальність на тренерів і спортив­них лікарів, які мусять знати, що спорт є особливим засобом фізичного розвитку організму людини.

Фізична реабілітація — система фізичних вправ, спрямована на відновлення втрачених функцій організму чи окремих орга­нів та на відновлення фізичних якостей.

Рекреація — відновлення і зміцнення здоров'я з викорис­танням фізичних вправ та оздоровчих сил природи (цілющі води, гірське повітря, сонячне проміння тощо).

Iснує 5 основних типiв фiзичних навантажень, якi використовують в рiзних випадках.
1. Iзометричнi вправи — це такi фiзичнi вправи, при яких м’язи напружуються, але руху в суглобах немає. Наприклад, ви стоїте перед дзеркалом i напружуєте м’язи на протязi 10-20 с, а потiм розслабляєтесь — типова iзометрична вправа. Якщо ви впираєтеся в нерухомий предмет — це теж класичний приклад iзометрiї.
Дослiдження показали, що iзометричнi вправи сприяють збiльшенню розмiрiв i сили м’язiв. Але такi вправи зовсiм не мають позитивного впливу на серцево-судинну систему. Навпаки, iзометричнi скорочення м’язiв кистi — стискування предмета на протязi кiлькох секунд, — приводять до короткочасного пiдвищення артерiального тиску, що потенцiйно небезпечно для хворих з гiпертонiєю. Цей вид фiзичної активностi може спровокувати порушення серцевої дiяльностi або навiть iнфаркт.

2. Iзотонiчнi вправи — це такi фiзичнi навантаження, при яких вiдбувається скорочення м’язiв i здiйснюється рух в суглобах. Класичнi приклади — важка атлетика i загальноукрiплююча гiмнастика.
Цi вправи допомагають наростити м’язеву масу i збiльшити її силу, але як i iзометричнi, вони дуже незначно впливають на серцево-судинну систему: не сприяють розвитку витривалостi, не збiльшують циркулюючий об’єм кровi i життєву ємкiсть легень, не знижують артерiальний тиск i частоту серцевих скорочень.
Встановлено, що можна розвинути неймовiрну м’язеву масу i силу i в той же час мати порушення стану серцево-судинної системи.

3. Iзокiнетичнi вправи — вiдносно нова категорiя фiзичних вправ, яка включає в себе пiдiймання спортивних снарядiв при рiзних швидкостях. Наприклад, в звичайнiй iзотонiчнiй вправi ви пiднiмаєте штангу, а потiм кидаєте її на пiдлогу. В iзокiнетичнiй вправi ви витрачаєте зусилля не тiльки на те, щоб пiдняти штангу, але й щоб опустити її у вихiдне положення.
Важливо, що крiм змiцнення м’язiв, iзокiнетичнi вправи сприяють розвитку витривалостi, як бiг i плавання.

4. Анаеробнi вправи — «без кисню». Навантаження цього типу вимагають, щоб вправи виконувались без використання кисню. Iншими словами, будь-яка вправа максимальної активностi подiбна до спринту, при якiй втома досягається за 2-3 хв., вважається анаеробною.
Наприклад, 100-метровий ривок майже цiлком анаеробний, в той час як марафонський бiг — аеробний на 99%. Спринтер може пробiгти всю дистанцiю взагалi не дихаючи, а марафонець повинен 2 i бiльше години пiдтримувати рiвновагу мiж розходом i споживанням кисню.
Людина може мати високi анаеробнi можливостi i знаходитися в поганому, в планi здоров’я, станi.

5. Аеробнi вправи — це вправи, якi вимагають великої кiлькостi кисню на протязi тривалого часу i примушують органiзм вдосконалювати свої системи, якi вiдповiдають за транспорт кисню. При цих вправах зростає об’єм кровi; збiльшується об’єм легень; укрiплюється серцевий м’яз; зменшується концентрацiя холестерину в кровi i ризик захворiти iшемiчною хворобою серця.

 

 




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.