Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 22 страница



Тепер на екрані був чоловік років шістдесяти п’яти. Він виголошував застільну промову перед гуртом поважних добродіїв, що субсидували його передвиборну кампанію. То було вельми добропристойне, схильне до ожиріння й до запорів товариство - здавалося, ті ділки присвоїли собі монопольне право на такий вигляд завдяки своїй приналежності до Великої Давньої Партії.

- Це Гаррісон Фішер, - пояснив Гермен. - Виборці третього округу посилають його до Вашингтона що два роки, починаючи від шістдесятого. Він значна постать у палаті представників, засідає у п’яти комісіях і очолює комісію в справах зелених насаджень і водних шляхів. Усі чекали, що він легко здолає молодого Девіда Боуза. Одначе ні Фішер, ні Боуз не взяли до уваги темну карту в колоді. Ось вона, ця карта...

На екрані змінився кадр.

- О боже! - мовив Джонні.

А Четсворт голосно засміявся й ляснув себе по стегнах.

- Ви собі уявляєте?

Нічого схожого на мляву байдужість публіки на автостоянці біля супермаркету. Нічого схожого на поважну ділову атмосферу в Гранітній залі готелю “Хілтон” у Портсмуті. Грег Стілсон стояв на помості при в’їзді в свій рідний Ріджуей. За його спиною бовваніла статуя солдата федерального війська в насунутому на очі кашкеті й з рушницею в руках. Перегороджену вулицю виповнював знавіснілий від захвату натовп, переважно молодь. На Стілсоні були вицвілі джинси та армійська сорочка з двома нагрудними кишенями; на одній вишито напис “Даєш мир!”, на другій - “Хай живе яблучний пиріг!” На голові в нього стриміла хвацько зсунута на потилицю каска будівельника-монтажника з наліпленою спереду зеленою емблемою Американського екологічного товариства. Поруч стояв якийсь візок з нержавіючої сталі. З динаміків лунав голос Джона Денвера, що співав: “Хвалити бога, я хлопчина з ферми”.

- А що то за візок? - спитав Джонні.

- Побачите, - відказав Четсворт, і далі широко посміхаючись.

Гермен провадив свою розповідь:

- Темна карта - це Грег Еммес Стілсон, сорока трьох років, колишній роз’їзний торговець від методистського товариства “Американська праведна путь”, колишній маляр, а свого часу й закликач дощу в Окла-хомі, де він виріс.

- Закликач дощу... - здивовано промовив Джонні.

- О, це одна з підвалин його програми, - сказав Четсворт. - Якщо його оберуть, ми матимемо скільки завгодно дощу.

Гермен зауважив:

- Політична платформа Стілсона... ну, скажімо так - досить несподівана.

Джон Денвер закінчив пісню гучним викриком, і натовп радісно підхопив його. Потім заговорив Стілсон, і голос його, посилений потужними динаміками, розкотисто гримів. Складна акустична система відтворювала його мову дуже чисто, й було виразно чути кожний нюанс голосу. Від того голосу Джонні стало не по собі. В ньому переважали крикливі, вимогливі, мало не істеричні ноти, наче в якогось фанатичного проповідника-євангеліста. Було видно, як з губ промовця злітають бризки слини.

- Ви спитаєте, що ми будемо робити у Вашингтоні? Чого ми націлилися на той Вашингтон? - кричав Стілсон. - І яка в нас політична платформа? Наша платформа, друзі й земляки, це п’ятеро гасел, п’ятеро добрих давніх гасел! Що це за гасла? Зараз скажу. Перше: Геть словоблудів і нероб!

Над натовпом прокотився схвальний рев. Хтось почав жбурляти в повітря повні жмені конфетті, хтось загорлав: “Ур-р-ра-а-а!” Стілсон нахилився вперед.

- А хочете знати, навіщо я напнув оцю каску? Я вам скажу, друзі й земляки. Коли ви пошлете мене у Вашингтон, я в цій касці усіх їх там протараню! Попру на них напролом, отак!

І, на превеликий подив Джонні, Стілсон по-бичачи пригнув голову й з пронизливим войовничим погуком узявся розгойдувати поміст, на якому стояв. Роджер Четсворт аж зігнувся на стільці, заходячись невтримним реготом. А натовп на екрані шаленів. Стілсон відступив від краю помосту, зняв свою монтажницьку каску й метнув її в натовп. За неї вмить зчинився справжній бій.

- Гасло друге! - крикнув Стілсон у мікрофон. - Викинути геть з уряду кожного, від найнижчого до найвищого, хто, маючи законну дружину, розважається в ліжку з усякими там дівчатками! Хай собі бахурює, але не за рахунок платника податків!

- Що він верзе? - спитав Джонні, розгублено кліпаючи очима.

- Ну, це він ще тільки входить у раж, - відповів Четсворт. Тоді втер очі, що засльозились від сміху, і зайшовся в новому нападі.

Джонні аж ніяк не поділяв його веселощів.

- Гасло третє! - ревнув Стілсон. - Геть усе, що забруднює навколишнє середовище! Ми зберемо всю ту погань у пластикові мішки й запустимо в космос! На Марс, на Венеру, на кільця Сатурна! У нас буде чисте повітря, в нас буде чиста вода, і все це буде в нас через півроку!

Натовп знавіснів від захвату. Та багато хто, помітив Джонні, мало не падав від реготу, як і. Роджер Четсворт поруч нього.

- Гасло четверте! Даєш удосталь газу й нафти! Годі панькатися з тими арабами, час уже взяти бика за роги! Не допустимо, щоб старі люди в Нью-Гемпширі перетворювалися на бурульки, як було минулої зими!

Ці слова також викликали схвальний рев. Минулої зими одну літню жінку з Портсмута знайшли мертву в її помешканні на третьому поверсі: вона замерзла, бо газова компанія відключила в неї газ за затримку плати.

- Рука в нас міцна, і нам це до сили, друзі й земляки! Чи, може, хтось тут сумнівається в нашій силі?

- Ні-і-і-і! - ревонув у відповідь натовп.

- І останнє гасло, - промовив Стілсон і підійшов до металевого візка. Тоді відкинув покришку, і з-під неї шугнула пара. - Гарячі сосиски! - Він запустив обидві руки у візок, почав вихоплювати звідти повні жмені сосисок і кидати їх у натовп. Гарячі сосиски розліталися на всі боки. - Кожному чоловікові, кожній жінці, кожній дитині в Америці - гарячі сосиски! Коли ви посадите Грега Стілсона в палату представників, ви зможете сказати: Гарячі сосиски! Нарешті хтось подбав і про це!

Картинка на екрані змінилася. Тепер там показували гурт патлатих молодиків, схожих на мандрівну рок-групу, що розбирали поміст. Ще троє таких самих підмітали сміття, яке лишилося після натовпу. Джордж Гермен закінчував свою розповідь:

- Кандидат від демократів Девід Боуз назвав Стілсона звичайнісіньким блазнем, що намагається стромляти палиці в колеса демократичного поступу. Гаррісон Фішер висловився різкіше. На його думку, Стілсон - цинічний ярмарковий гендляр, що перетворює вільні вибори в дешевий балаган. У своїх промовах перед виборцями він незмінно називає незалежного кандидата Стілсона першим і єдиним членом Американської партії гарячих сосисок. Але факт залишається фактом: за даними опиту, проведеного нашою телекомпанією у третьому виборчому окрузі Нью-Гемпширу, за Девіда Боуза висловилося двадцять відсотків виборців, за Гаррісона Фішера - двадцять шість, а за самодіяльного Грега Стілсона - аж сорок два відсотки. Звісно, до виборів ще далеко, і це співвідношення може змінитись. Та на сьогодні Грег Стілсон спромігся завоювати коли не уми, то серця виборців Нью-Гемпширського третього округу.

На екрані з’явився сам Джордж Гермен, узятий в об’єктив по груди, так що руки лишалися поза кадром. Та ось він підняв руку - в ній була сосиска. Він одкусив чималий шматок і сказав:

- Репортаж із Ріджуея, штат Нью-Гемпшир, вів коментатор Сі-бі-ес Джордж Гермен.

Його змінив на екрані той-таки Уолтер Кронкайт, що сидів у телестудії і осміхався.

- Гарячі сосиски, - мовив він і знов осміхнувся. - Отакі справи...

Джонні встав і вимкнув телевізор.

- Просто очам своїм не вірю, - сказав він. - Невже той тип - справді кандидат? Це не жарт?

- Ну, це як хто розуміє, - з посмішкою відказав Четсворт. - Одначе балотується він насправді І хоч сам я вроджений республіканець, та мушу визнати, що той Стілсон чимось мене тішить. Ви знаєте, що він найняв собі за охоронців команду колишніх хуліганів-мотоциклістів? Справжні залізні вершники. Може, й не “Ангели пекла”, але теж добряча шпана. Кажуть, він їх перевиховав.

Бандити на мотоциклах у ролі охоронців. Джонні це аж ніяк не подобалося. Колись такі самі залізні вершники вже охороняли порядок під час безплатного концерту “Роллінг стоунз” на Алтамонтському треку в Каліфорнії. Нічого доброго з того не вийшло.

- І нікого не тривожить ця... моторизована банда?

- Ну, так не можна сказати. Поводяться вони цілком пристойно. До того ж Стілсон має в Ріджуеї славу неабиякого фахівця з перевиховання юних правопорушників.

Джонні недовірливо гмукнув.

- Ви бачили його, - кивнув Четсворт на екран телевізора. - Це блазень, Джонні. Він влаштовує таку виставу на кожному передвиборному мітингу. Шпурляє в натовп каску - він їх уже, мабуть, із сотню розкидав, - роздає гарячі сосиски. Атож, він блазень, ну то й що? А може, людям іноді й потрібна отака комічна розрядка. У нас дедалі гірше з нафтою, інфляція помалу, але нестримно виходить з-під контролю, на рядового американця ліг небувалий тягар податків, а до всього ми, як видно, оберемо президентом отого пустоголового базікала із Джорджії[33]. От людям і хочеться час від часу трохи посміятись. Та ще дужче їм хочеться дати відкоша політичним верховодам, що видимо неспроможні розв’язати жодної проблеми. А Стілсон нікому не вадить.

- Бо ширяє в космосі, - докинув Джонні, і обидва засміялися.

- У нас же повно дурноверхих політиків, - сказав Четсворт. - У Нью-Гемпширі маємо Стілсона, що хоче вистелити собі дорогу в Капітолій гарячими сосисками. В Каліфорнії є Хаякава. А візьміть ви нашого губернатора, Мелдріма Томсона. Торік він надумав озброїти Нью-Гемпширську національну гвардію тактичною ядерною зброєю. Як на мене, то це вже справжнісіньке божевілля.

- Ви хочете сказати, хай собі виборці третього округу посилають того провінційного бевзя представляти їх у Вашингтоні?

- Ви не розумієте, Джонні, - терпляче мовив Четсворт. - А погляньте на все це очима самих виборців. У тому третьому окрузі живе переважно робочий люд і дрібні крамарі. В них там у віддалених районах донедавна й розваг ніяких не було. Вони дивляться на Девіда Боуза й бачать честолюбного хлопчиська, що сподівається здобути перемогу на виборах, бо вправно ляпає язиком і трохи схожий на Дастіна Гофмена[34]. Що ж вони - мають вважати його за свою людину тільки тому, що він ходить у джинсах?

А тепер візьмімо Фішера. Мого кандидата, принаймні формально. Це ж я організовував фінансування його кампаній, як і кампаній інших республіканських кандидатів у цій частині Нью-Гемпширу. Він уже такий старожил Капітолійського пагорба, що, мабуть, щиро вважає, ніби без його моральної підтримки розколеться склепіння Капітолію. У нього в голові за все його життя не зродилося жодної оригінальної ідеї, він ніколи не пішов супроти партійної лінії. Його ім’я нічим не заплямоване, бо він надто дурний для якихось зловживань, хоч, певне, й він не вийде сухим із води у зв’язку з отим Корейгейтом[35]. У його промовах стільки ж запалу, скільки в каталозі сантехнічного обладнання. Простий люд усього цього, звісно, не знає, але часом він має чуття на такі речі. Сама думка про те, що Гаррісон Фішер робить бодай щось для своїх виборців, просто сміховинна.

- Звідси мораль: оберемо божевільного?

Четсворт поблажливо всміхнувся.

- Іноді такі божевільні зовсім непогано роблять своє діло. Згадайте-но Беллу Абцуг[36]. Під тими ідіотськими капелюшками ховається з біса розумна голова. Та хай навіть Стілсон і у Вашингтоні почне блазнювати, як у Ріджуеї, але ж він сяде в те крісло всього на два роки. В сімдесят восьмому його прокатають і посадять на його місце когось такого, хто збагне цю науку.

- Яку науку?

Четсворт підвівся.

- Не можна надто довго дурити людей. Отака наука. Адам Клейтон Паунелл[37] добре її засвоїв. І Агню з Ніксоном також. Дуже просто: не можна надто довго дурити людей. - Він позирнув на годинник. - Ходімо-но, Джонні, у великий дім та хильнімо по чарці. Мені й Шеллі скоро треба їхати, але по одній вихилити ми з вами встигнемо.

Джонні усміхнувся і встав.

- Гаразд, - мовив він. - Ви приперли мене до стіни.

 

 

Розділ двадцятий

 

 

В середині серпня Джонні зостався у садибі Четсвортів сам, коли не брати до уваги Нго .Фата, що мав житло над гаражами. Господарі замкнули великий будинок і подалися на три тижні до Монреаля відпочити й розвіятись перед новим навчальним роком і осінньою гарячкою на підприємствах.

Роджер Четсворт залишив Джонні ключі від “мерседеса” своєї дружини, і Джонні вирушив до батька в Паунел, почуваючи себе справжнім можновладцем. Відносини батька з Чарлін Маккензі ввійшли у вирішальну стадію, і Герб уже не вдавав, ніби вчащає до неї тільки із безкорисливої турботи, щоб занедбаний будинок не завалився їй на голову. Навпаки, він так відверто упадав коло Чарлін, що Джонні стало трохи не по собі. Три дні він дивився на все те, а тоді сів у машину й повернувся до садиби Четсвортів, де взявся до читання й листування, і життя його потекло спокійно.

Одного дня він сидів посеред басейну в надувному плавучому кріслі, попивав холодний лимонад і читав літературно-критичний додаток до “Нью-Йорк таймс”, коли на краю басейну з’явився Нго Фат, скинув сандалі й спустив ноги у воду.

- О-о-о-о, - мовив він. - Багато краще. - І всміхнувся до Джонні. - Тихо; так?

- Дуже тихо, - погодився Джонні, - А як справи на курсах, Нго?

- Дуже добрі справи, - сказав Нго. - У нас буде в суботу виїзд. Перший раз. Дуже цікаво. Весь наш клас їздить.

- Іде, - поправив його Джонні і усміхнувся, уявивши собі, як весь клас Нго Фата чманіє від ЛСД чи псилоцибіну.

- Пробачте, що? - чемно звів брови Нго Фат.

- Весь ваш клас їде.

- А, так, дякую. Ми їдемо в Трімбулл на політичний мітинг. Ми всі думаємо, як нам щастить, що ми готуємо себе до американського громадянства в рік виборів. Це дуже повчально.

- Авжеж, аякже. Ну, а хто там виступатиме?

- Грег Стірс... - Нго затнувся й почав знов, дуже старанно вимовляючи слова: - Грег Стілсон, незалежний кандидат до палати представників.

- Чув про такого, - сказав Джонні, - А вам на курсах щось казали про нього, Нго?

- Так, ми трохи обговорювали цього чоловіка. Рік народження - тисяча дев’ятсот тридцять третій. Він був на різних роботах. Приїхав у Нью-Гемпшир у тисяча дев’ятсот шістдесят четвертому році. Викладач нам сказав: він тепер живе тут досить довго, і його вже не вважають зайдом.

- Зайдою, - поправив Джонні.

Нго поглянув на нього з чемним подивом.

- Кажуть, не зайд, а зайда.

- А, дякую.

- А вам той Стілсон не здається трохи дивним?

- В Америці він може бути дивним, - сказав Нго. - У В’єтнамі таких було багато. Таких людей, які... - Він замислився, бовтаючи своїми маленькими, мов у жінки, ногами в голубувато-зеленкуватій воді басейну. Потім знову звів очі на Джонні, - Я не знаю, як сказати це по-англійському... У нашій країні є така гра... Усміхнений тигр. Давня гра, і всі її люблять, як у вас бейсбол. Там, розумієте, одна дитина одягається тигром. Накидає на себе шкуру. Ця дитина бігає І пританцьовує, а інші діти намагаються зловити її. Дитина в шкурі сміється, але рикає і кусається, бо це така гра. Я думаю, той Стілсон теж знає цю гру.

Джонні занепокоєно дивився на Нго Фата.

А Нго здавався цілком спокійним, навіть усміхався:

- Тепер ми їдемо і побачимо самі. А потім у нас пікнік. Я сам печу два пироги. Думаю, буде добре.

- Має бути чудово.

- Буде дуже чудово, - сказав Нго, підводячись. - А потім у класі ми обговоримо все, що побачимо в Трім-буллі, Може, напишемо твір. Писати твір багато легше, бо можна знайти в словнику потрібне слово. Le mot juste[38].

- Атож, часом писати легше. Але мої учні ніколи так не вважали.

Нго всміхнувся.

- А як у вас іде з Чаком?

- Чак робить успіхи.

- Так, він тепер веселий. Справді веселий, не прикидається. Він добрий хлопець. - Нго випростався. - Відпочивайте, Джонні. А я йду поспати.

- Гаразд.

Джонні провів очима невеличку зграбну й гнучку постать у джинсах і злинялій робочій сорочці.

Дитина в шкурі сміється, але рикає і кусається, бо це така гра... Я думаю, той Стілсон теж знає цю гру.

І знов у душі ворухнувся неспокій.

Надувне крісло легенько погойдувалося на воді. Сонце приємно пестило шкіру. Джонні знову розгорнув літературний огляд, але читати перехотілося. Він поклав журнал до ніг, підгріб до бортика басейну і виліз з води. До Трімбулла нема й тридцяти миль. Може, податися туди в суботу “мерседесом” місіс Четсворт? Побачити того Грега Стілсона на власні бчі. Помилуватися виставою. А може... а може, й потиснути йому руку.

Ні. Нізащо!

А чом ні? Зрештою, він же цього року взяв собі за хобі знайомства з кандидатами. То хіба зашкодить, як він поїде й побачить ще одного?

Та йому вже зашкодило, поза всяким сумнівом. Серце билося сильніше й швидше, ніж звичайно, і Джонні навіть упустив у басейн свій журнал. А тоді з лайкою кинувся вивуджувати його з води, поки не розмок папір.

Не знати чому, коли він думав про Грега Стілсона, йому пригадувався Френк Додд.

Сміх, та й годі. Він просто не може відчувати нічого про Стілсона, тільки раз побачивши його на екрані телевізора.

Тримайся від нього далі.

А це вже як він, Джонні, захоче. Може їхати, а може й не їхати. Поїде замість того до Бостона. Побачить якийсь новий фільм.

Та на той час, як він повернувся до свого котеджу й перевдягся, ним заволоділо дивне, гнітюче почуття страху. Чимось воно нагадувало давнього знайомого - давнього знайомого, якого в душі ненавидиш. Ні, він таки поїде в суботу до Бостона. Так буде краще.

Через багато місяців Джонні знов і знов відновлював у пам’яті ту суботу, 19 серпня, але так і не міг до ладу пригадати, як же він зрештою опинився в Трімбуллі. Виїхав він у протилежному напрямі, на Бостон, маючи намір подивитись у Фенвей-Парку гру “Червоних гетр”, а потім, можливо, заїхати до Кембріджа й пройтися по книгарнях. А якщо залишаться гроші (із Четсвортової премії він послав чотириста доларів батькові, щоб той переслав їх до Східного медичного центру, хоч це була крапля в морі порівняно із сумою рахунків) , то й відвідати кінотеатр “Орсон Уеллес”, де йшов гучний бойовик “Чим жорстокіші вони приходять”. То була непогана програма, та й день для її здійснення випав чудовий: безхмарний, теплий і лагідний, просто-таки чудовий день новоанглійського літа.

Джонні зайшов до кухні великого будинку, приготував собі три великі бутерброди з шинкою і сиром, поклав їх у старомодний лозовий кошик, знайдений у коморі, а тоді, трохи повагавшись, долучив до них шість бляшанок пива “Туборг”. На той час він почував себе цілком добре, просто чудово. Йому й на думку не спадали ні Грег Стілсон, ні його самодіяльна охорона із “залізних вершників”.

Він поставив кошик під сидіння “мерседеса” й вирушив на південний схід, до автостради 1-95. До цієї хвилини все було ясно. Та потім у голову полізло щось не те. Згадалася мати на смертельній постелі. Її обличчя, спотворене застиглою моторошною гримасою, скарлючена рука на укривалі, глухий голос, що долинав наче крізь вату.

Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?

Джонні додав гучності радіоприймачеві. Із стереоди-наміків гримів добрячий рок-н-рол. Ось він проспав чотири з половиною роки, а рок-н-рол живе собі, не тужить. І хвалити бога. Джонні почав підспівувати музиці.

Він призначив тобі справу. Не тікай від неї, Джонні.

Гучні звуки радіо не могли заглушити материного голосу. Його мати мала сказати все, що хотіла. Сказати все, навіть із домовини.

Не ховайся в печері, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе.

Але велика рибина вже поглинула його. Тільки звати її не левіафан, а кома. Він пробув у її чорному череві чотири з половиною роки, і з нього досить...

Попереду з’явився похилий в’їзд на автостраду - і ось уже промайнув назад. Джонні так занурився в свої думки, що пропустив поворот. Примари минулого не хотіли відступати, не давали йому спокою. Дарма, при першій же нагоді він поверне назад, а тоді вже виїде на автостраду.

Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне.

- Ну годі вже, - пробурмотів він. Треба викинути з голови цю маячню, ото й тільки. Його мати була релігійною фанатичкою, і хай недобре називати її так, але це все одно правда. Рай божий у сузір’ї Оріона, ангели в летючих тарілках, підземні царства... По-своєму вона була не менш божевільна, ніж Грег Стілсон.

Ой, бога ради, не наражайся ти на того типа.

“Коли ви посадите Грега Стілсона в палату представників, ви зможете сказати: Гарячі сосиски! Нарешті хтось подбав і про це!

Він під’їжджав до Нью-Гемпширського шосе № 63. Ліворуч був поворот на Конкорд, Берлін, Ріддерс-Мілл, Трімбулл. Джонні, не усвідомлюючи, що робить, повернув ліворуч. Думки його блукали десь далеко.

Роджер Четсворт, далеко не наївний простак, сміявся з Грега Стілсона, так наче той перевершив Джорджа Карліна й Чеві Чейза[39], разом узятих. Це блазень, Джонні.

А коли Стілсон усього-на-всього блазень, то й немає ніяких проблем, хіба не так? Симпатичний химерник, щось ніби незаповнений бланк, на якому виборці напишуть послання іншим кандидатам: “Ви, добродії, такі нікчеми, що ми вирішили обрати на два роки цього бовдура”. А може, зрештою, оце і все, що являє собою Стілсон? Безневинний придурок, тільки й того? Може, й зовсім нема чого зіставляти його із зловмисним маніяком і вбивцею Френком Доддом? А проте... не знати чому... Джонні зіставляв.

Дорога попереду розгалужувалась. Ліворуч - на Берлін і Ріддерс-Мілл, праворуч - на Трімбулл і Конкорд. Джонні повернув праворуч.

Але ж не буде ніякої шкоди в тому, щоб тільки потиснути йому руку, га?

Мабуть, таки ні. Ще один політик до його колекції. Хто збирає марки, хто монети, а він, Джонні Сміт, - потиски рук, і до того ж...

...і до того ж зізнайся: ти вже давно шукаєш у колоді темну карту.

Ця думка так прикро вразила його, що він мало не заїхав на’ узбіччя. Потім спіймав очима своє відображення в дзеркалі заднього огляду й побачив зовсім не те вмиротворене, всім задоволене обличчя, яке було у нього зранку. Тепер воно стало таким, як отоді на прес-конференції в лікарні і як тоді, коли він рачкував по снігу в міському парку Касл-Рока. Страшенно блідий, під очима темні, схожі на синці кола, надто різко проступили зморшки.

Ні. Це неправда.

Але то була правда. І тепер, коли вона зринала на поверхню, аж ніяк не випадало її заперечувати. За перші двадцять три роки свого життя він потиснув руку одному-єдиному політикові - в 1966 році, коли Ед Маскі виступав у їхній школі. А за останні сім місяців привітався за руку з добрим десятком визначних осіб. І хіба не перебігала щоразу в його свідомості потаємна думка: “Ану, що він за людина? Що він мені дасть про себе знати?

Хіба не шукав він увесь цей час політичний відповідник Френка Додда?

Так. То була правда.

Але правда було Й те, що про жодного з них, крім Картера, він майже нічого не дізнався, та й сигнали, які надійшли від Картера, не дуже його стривожили. Потиск Картерової руки не викликав у нього того моторошного відчуття, що виникло тоді, коли він тільки побачив Грега Стілсона на екрані телевізора. Йому здалося, що гру в усміхненого тигра - під шкурою звіра людина - Стілсон вивернув навиворіт. Під шкурою людини ховався звір.

 

 

 

Хоч як там було далі, та свій дорожній сніданок Джонні їв не на трибуні стадіону Фенвей-Парк, а в міському парку Трімбулла. Він приїхав туди невдовзі після полудня й прочитав на дошці оголошень, що зустріч з кандидатом відбудеться о третій.

Він подався до парку, сподіваючись знайти затишну місцинку й згаяти в самотині час, що лишився до початку мітингу, але там уже збирався люд: хто розгортав підстилки, хто розкладав провізію, хто що.

Трохи далі кілька чоловік опоряджували естраду. Двоє запинали невисокий бар’єр зоряно-смугастими полотнищами. Ще один, стоячи на драбині, чіпляв до заокруглого верху різноколірні паперові стрічки. Інші встановлювали звукову апаратуру, і, як Джонні зрозумів ще тоді, коли дивився репортаж Сі-бі-ес, то була не якась там дешевинка за чотири сотні доларів. На динаміках впадала в око марка “Алтек-Лансінг”, і встановлювали їх дуже ретельно, щоб досягти об’ємного звучання.

Передова обслуга (хоч на вигляд ті хлопці більше скидалися на хіпарів, що готують естраду до концерту групи “Іглз” чи “Гейлз”) працювала вправно й злагоджено. Все робилося цілком професійно, і це якось не узгоджувалося із самою подобою Стілсона, що вдавав такого собі симпатичного дикуна з Борнео.

Публіка була переважно молода, десь від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти. Усі приємно бавили час. Малюки тупцяли сюди-туди, стискаючи в рученятах підталі шоколадні фігурки. Жінки базікали й сміялися. Чоловіки пили пиво з пластмасових стаканчиків. Кілька собак никали довкола, хапаючи все, що могли вхопити. А з неба лагідно світило сонце.

- Перевірка, - сказав у мікрофон один з тих, що були на естраді. - Раз... два... три... - Один динамік гучно завищав, і молодик махнув рукою, показуючи, щоб його віднесли далі.

“Так не готуються до передвиборного мітингу, - подумав Джонні. - Це скоріше скидається на лаштування до дружнього бенкету... чи до танцювальної вечірки”.

- Перевірка... раз... два... три... перевірка... перевірка...

Тут Джонні побачив, що вони прив’язують величезні динаміки до дерев. Не чіпляють на вбиті цвяхи, а прив’язують. Стілсон виступав як палкий захисник навколишнього середовища, і хтось попередив обслугу, щоб вони, боронь боже, не пошкодили жодного дерева в жодному міському парку. Джонні бачив, що все виважено до найменших деталей. Тут нічого не робилося стук-грюк, аби з рук.

До невеликої ( і вже забитої вщерть) автомобільної стоянки під’їхали зліва два жовті шкільні автобуси. Двері розсунулись, і з автобусів, жваво перемовляючись, почали виходити чоловіки й жінки. Вони дуже різнилися від публіки, що вже зібралася в парку, бо всі були вичепурені, мов на свято: чоловіки в костюмах чи гарних спортивних піджаках, жінки в хрустких спідницях з блузками чи в ошатних сукнях. Усі вражено й захоплено, наче діти, озиралися довкола, і Джонні несамохіть осміхнувся. То приїхали підготовчі курси кандидатів в американські громадяни і з ними Нго.

Джонні рушив до автобусів. Нго стояв з якимсь високим на зріст чоловіком у вельветовому костюмі й двома китаянками.

- Привіт, Нго, - сказав Джонні.

Нго широко всміхнувся.

- Джонні! Яка приємна зустріч! Сьогодні великий день у штаті Нью-Гемпшир, так?

- Мабуть, так, - відказав Джонні.

Нго відрекомендував йому своїх супутників. Чоловік у вельветовому костюмі був поляк, жінки - сестри з Тайваню. Одна з них повідала Джонні, що сподівається після мітингу потиснути руку кандидатові, а тоді, ніяковіючи, показала блокнотик для автографів, що лежав у неї в сумочці.

- Я така рада, що я в Америці, - сказала вона. - Але тут якось дивно, чи не так, містере Сміт?

Джонні, якому все навколо здавалося дивним, погодився з нею.

Два викладачі, що приїхали з групою, почали скликати своїх підопічних.

- Ми побачимося згодом, Джонні, - сказав Нго. - Зараз мені треба ходити.

- Іти, - поправив Джонні.

- Так, дякую.

- Бажаю вам добре провести час, Нго.

- О, так, я неодмінно проведу. - В очах Нго світилася затаєна втіха. - Я певен, що це буде дуже цікаво, Джонні.

Група, що налічувала чоловік сорок, рушила до південної частини парку, щоб розташуватися на сніданок.

Джонні повернувся на місце й примусив себе з’їсти один із своїх бутербродів. Бутерброд мав присмак паперу й канцелярського клею.

Джонні відчував, як у ньому починає наростати напруження.

 

 

 

До пів на третю парк був повен ущерть; люди стояли щільно, майже пліч-о-пліч. Міська поліція, посилена невеликим загоном поліції штату, перекрила всі вулиці, що вели до парку. Все те дедалі дужче нагадувало обстановку перед концертом якоїсь рок-групи. З динаміків линули жваві й веселі мелодії в стилі кантрі. По цнотливо-блакитному небу пливли пухкі білі хмари.

Раптом люди почали ставати навшпиньки й витягувати шиї. По натовпу наче брижі побігли. Джонні й собі трохи звівся, подумавши, чи не приїхав Стілсон раніше призначеного часу. Тоді почув рівне гудіння мотоциклів, що в міру їх наближення виповнювало тепле літнє повітря. В очі йому вдарили зблиски сонця на хромованих деталях, а ще за якусь хвилю близько десятка мотоциклів вихопилось на поворот до автостоянки, де спинилися жовті автобуси майбутніх американських громадян. Машини посеред мотоциклів не було. Джонні здогадався, що то передова охорона.

Почуття неспокою в його душі наростало. Щоправда, самі мотоциклісти в чистих вицвілих джинсах та білих сорочках мали досить пристойний вигляд, зате їхні мотоцикли, переважно “харлеї” і БСА, були змінені до невпізнання і вражали око вигнутими, наче роги, кермами, ґратчастими хромованими щитками й надміром якихось химерних обтічників.

Мотоциклісти заглушили мотори, позіскакували з сідел і вервечкою рушили до естради. Тільки один з них обернувся й неквапливо повів поглядом по величезному натовпі; і навіть звіддалік Джонні добачив, які в нього ясно-зелені очі. Здавалося, молодик прикидав, скільки зібралось публіки. Потім він поглянув ліворуч, туди, де, спершись на ланцюгову загорожу перед полем місцевого бейсбольного клубу, стояли чотири чи п’ять полісменів. Молодик помахав їм рукою. Один з полісменів обернувся назад і плюнув за загорожу. Враження було таке, ніби то якесь умовне дійство, і це ще дужче занепокоїло Джонні. Тоді зеленоокий поволі пішов до естради.




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.