Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 20 страница



Хай тобі не здасться, ніби я занепав духом, усе не так уже й погано. Просто я не хочу практикувати як екстрасенс, не хочу їздити в турне, мелькати на телеекранах. (Один сучий син з Ен-бі-сі якось роздобув наш номер і запропонував мені участь у їхньому вечірньому шоу. Чудова ідея, правда ж? Спершу Дон Ріклз когось обпаскудить, якась майбутня зірка покрутить задком, а потім я проречу кілька одкровень. І все це піде під соусом компанії “Дженерал харч”). Ні, лізти в таке л-а-й-н-о мені зовсім неохота.

Чого я справді жду не діждуся - це повернутися в Клівз-Мілзьку середню й тихенько викладати там мову та літературу, і щоб більш ніхто мене не чув і не бачив. А свої прозирання приберегти для футбольного чемпіонату.

Оце, мабуть, і все на сьогодні. Сподіваюся, ви всі - ти, Уолт і Денні - добре провели Різдво і тепер з великими надіями (принаймні Уолт, як судити з твого листа) зустрічатимете рік Великого Двохсотліття і нових виборів. Радий був дізнатися, що твого благовірного висунули в сенат штату, але тримай пальці схрещені, Сейро, бо 1976 рік не обіцяє бути тріумфальним для слонолюбів. Листи з подяками надсилайте до Сан-Клементе[30].

Батько шле тобі свої найширіші побажання й дякує за фотографію Денні, який йому дуже сподобався. Я теж бажаю тобі всього найкращого. Дякую за листа й за турботу, хоча й безпідставну, проте дуже зворушливу. Зі мною все гаразд, і я тільки й прагну скоріше запрягтися в роботу.

Із щирою приязню, Джонні.

Р. S. Ще раз прошу тебе, голубонько: покинь ти той клятий кокаїн!

 

 

29 грудня 1975 р.

Любий Джонні!

Мабуть, це найважчий і найприкріший лист, який мені випало писати за шістнадцять років адміністративної роботи в школі, - і не так тому, що Ви добрий друг, як тому, що Ви й з біса добрий учитель. Та хіба цим підсолодиш гірку пілюлю? Тож не варто й пробувати.

Учора ввечері в нас відбулося спеціальне засідання шкільної ради (з ініціативи двох членів, чиїх імен я не буду називати, але вони були й при Вас, то, думаю, Ви здогадаєтесь, про кого йдеться), і п’ятьма голосами проти двох ухвалено порушити клопотання про те, щоб скасувати Ваш контракт. Причина: Ви надто суперечлива постать, щоб бути корисним на ниві освіти. Усе це було так гидко, що я сам мало не подав у відставку. Якби не Морін і не діти, то, певно, таки подав би. Це неподобство, що не йде ні в яке порівняння з вилученням із шкільних бібліотек книжок “Кролику, тікай” і “Над прірвою в житі”. Це справжнє паскудство. Від нього смердить.

Я їм так і сказав, але з однаковим успіхом я міг говорити мовою есперанто чи якоюсь тарабарською говіркою. Вони не хочуть нічого знати, крім того, що Ваше фото було в “Ньюсуїк” і “Нью-Йорк таймс” і що ота історія в Касл-Року пройшла по національному телебаченню. Надто суперечлива постать! Авжеж, тих п’ятьох старих шкарбанів куди більше турбує довге волосся учнів, ніж їхні знання, вони залюбки докопуватимуться, хто з учителів покурює “травичку”, замість подбати про сучасне обладнання для шкільних кабінетів.

Я написав рішучий протест у велику раду і сподіваюся, що як трохи натисну на Ірвіна Файнголда, то й він підпише. Але я покривив би душею, коли б сказав, що є якась надія похитнути тих п’ятьох старих і змусити їх змінити своє рішення.

Моя щира Вам порада, Джонні: вдайтеся до адвоката. Ви підписали контракт з певністю, що дістанете цю роботу, отож я не сумніваюся, що зможете витягти з них покладену вам платню до останнього цента, незалежно від того, переступите Ви колись поріг Клівз-Мілзької школи чи ні. І дзвоніть мені коли тільки захочете.

Пробачте. Мені щиро жаль, що так сталося.

Ваш друг Дейв Пелсен

 

 

 

Джонні стояв біля поштової скриньки, тримав у руці лист Дейва Пелсена й не міг повірити власним очам. З носа в нього вихоплювались клубочки пари.

- Мерзота, - прошепотів він. - Яка мерзота...

Машинально, ще не усвідомивши всього до кінця, він нахилився глянути, яка там ще є пошта. Як звичайно останнім часом, скринька була напхом напхана. Лист від Дейва цілком випадково опинився зверху, і ріжок його витикався із шпари.

Благенький білий папірець, що затріпотів на вітрі, суворо приписував йому прийти на пошту и забрати бандеролі. Знов і знов бандеролі! Чоловік покинув мене в 1969 році, надсилаю його шкарпетки, скажіть мені, де шукати того негідника, щоб злупити з нього аліменти на дітей. Моє мале дитинча торік умерло від ядухи, надсилаю його брязкітку, напишіть мені, будь ласка, чи потрапило воно в рай; я не встигла його охрестити, бо чоловік був проти, і тепер у мене крається серце. Безконечне моління.

Господь дав тобі чудесний хист, Джонні.

Ви надто суперечлива постать, щоб бути корисним на ниві освіти.

У несподіваному нападі люті він заходився гарячково вигрібати із скриньки листи й цупкі пакети, упускаючи їх на сніг. І як завжди в такі хвилини, в скронях у нього двома темними клубками почав копичитися біль, щоб через деякий час затиснути голову в тугий обруч. По щоках його раптом поповзли сльози, майже одразу застигаючи на морозі блискучими крижаними доріжками.

Джонні нахилився й став підбирати упущені конверти. На одному з них він побачив розпливчастий крізь сльози напис жирним чорним олівцем: “Джону Сміту Лайно-Видцю”.

Лайно-Видець - це він. Руки Джонні затіпались, і він упустив усі листи, в тім числі й Дейвів. Конверт повільно й плавно, як кленовий листок, полетів додолу і ліг серед інших догори лицевим боком” Крізь безпорадні сльози Джонні побачив запалений смолоскип - емблему школи, - а під ним девіз:

 

УЧИТИСЯ, НАВЧАТИ, ПІЗНАВАТИ, СЛУЖИТИ

 

- Вам би гепі моїй служити, бздуни! чортові! - промовив Джонні.

Тоді став навколішки й почав збирати листи, підгрібаючи їх до себе рукавицями. Глухо нили приморожені пальці - нагадування про Френка Додда, що в’їхав у вічність верхи на унітазі, забризкавши кров’ю свою стопроцентно американську біляву чуприну. Я ЗІЗНАВСЯ.

Він зібрав усі листи й раптом почув власний голос, що знов і знов повторював, наче заїжджена платівка:

- Ви ж мене вбиваєте, люди, ви вбиваєте мене, дайте мені спокій, ви вбиваєте мене, хіба не бачите?..

Джонні опанував себе. Не можна ж так. Життя триває. Хай там що, а життя триває.

Він рушив назад, додому, запитуючи себе, що ж тепер робити. Може, й нагодиться якесь діло. В усякому разі, материні надії він справдив. Якщо Господь бог і призначив йому якусь місію, то він її виконав. Дарма що то була місія камікадзе. Він її виконав.

Він заплатив за все.

 

Частина друга

УСМІХНЕНИЙ ТИГР

Розділ сімнадцятий

 

 

Хлопець читав повільно, затинаючись і ведучи пальцем по рядках. Його довгі засмаглі ноги футболіста про-стяглись із шезлонга, що стояв край басейну під ясним червневим сонцем.

- “Звичайно, юний Денні Джу... Джуніпер... юний Денні Джуніпер був мертвий, і я гад... я гадаю, не багато знайшлося б у світі людей, які... які сказали б, що він не за... не зі... не...” А чорт, не можу!

- “Не багато знайшлося б у світі людей, які сказали б, що він не заслужив смерті”, - докінчив Джонні Сміт. - А простіше: майже кожен погодився б, що той Денні дістав по заслузі.

Чак дивився на Джонні, і на його обличчі, здебільшого щирому й приємному, відбивалася вже знайома гама почуттів: подив, досада, збентеження і ледь помітне невдоволення. Потім він зітхнув і знову втупив очі в пригодницький роман Макса Бренда.

- “...не заслужив смерті. Але мене прикро вра... вріза...”

- Вразило, - підказав Джонні.

- “Але мене прикро вра-зи-ло, що він загинув саме тоді, коли вже ладен був одним подвигом спо... спокутувати свої зло... злодії... злодіяння. Звичайно, це враз атр... утр... отр...” - Чак згорнув книжку, поглянув на Джонні й променисто всміхнувся. - Може, годі на сьогодні, га, Джонні? - То була невідпорна усмішка, яка напевне поклала під нього не одну футбольну вболівальницю у Нью-Гемпширі. - Вас не тягне у водичку? Б’юсь об заклад, що тягне. Хоч який ви сухий і захарчований, а он і з вас капотить.

Джонні мусив визнати, принаймні подумки, що й справді охоче пірнув би в басейн. Перші тижні літа ювілейного 1976 року видалися незвичайно гарячими й задушними. Ззаду, із-за другого рогу великого й гарного білого будинку, долинало заколисливе стрекотіння газонокосарки, якою садівник, в’єтнамець Нго Фат, підстригав передній лужок, або, за висловом Чака, парадний лежак. Той монотонний звук викликав бажання випити дві склянки холодного лимонаду й поринути в дрімоту.

- Ось я тобі дам “захарчований”, - сказав Джонні. - До того ж ми тільки-но почали розділ.

- Так, але перед тим аж два прочитали, - улесливо мовив Чак.

Джонні зітхнув. Звичайно він легко давав собі раду з Чаком, але сьогодні не хотів на нього тиснути. Хлопець уже й так відважно подолав шлях до в’язниці в Еміті, яким через засідки, натикані Джоном Шерберном, пробився лихий Червоний Яструб, щоб порішити Денні Джуніпера.

- Ну гаразд, тільки дочитай сторінку, - сказав Джонні. - Ти застряг на слові “отруїло”. Воно не таке вже й страшне, Чаку.

- Золота ви людина! - Усмішка стала ще променистіша. - І без запитань, згода?

- Гаразд... хіба що одне-два.

Чак насупився, але тільки для годиться: він розумів, що домігся попуску. Тоді знову розгорнув книжку в м’якій оправі із зображенням здоровила з рушницею, що штовхав плечем двері салуна, і невпевненим, уривистим голосом, в якому годі було впізнати його нормальний голос, почав читати:

- “Звичайно, це враз ост... отруїло мені радість. Та ще більша прикрість чекала мене біля орда... одра бідолашного Тома Кейна... Кеньйона. Його прострелили навиліт, і він швидко копав, коли я...”

- Конав, - спокійно мовив Джонні. - Контекст, Чаку. Зважай на контекст.

- Швидко копав, - повторив Чак зі смішком. Тоді побрався далі: - “...і він швидко конав, коли я... е-е... коли я пішов... підійшов до нього”.

Джонні відчув жаль до хлопця, що зігнувся над дешевим виданням “Меткого, як блискавка”, цього нехитрого романчика, який годилося б читати одним духом, а тим часом ось він, Чак, - насилу, мало не по складах, продирається крізь простеньку, однозначну прозу Макса Бренда. Батькові Чака, Роджерові Четсворту, належали всі прядильно-ткацькі підприємства на півдні Нью-Гемпширу, а то було далеко неабищо. Належав йому і цей шістнадцятикімнатний будинок у Даремі, який обслуговувало п’ять чоловік, включаючи й Нго Фата, що раз на тиждень їздив до Портсмута на курси для осіб, які хочуть дістати американське громадянство. Сам Роджер Четсворт їздив відреставрованим “кадилаком” моделі 1957 року з відкидним верхом. Його дружина, мила ясноока жінка сорока двох років, їздила в “мерседесі”. Чак мав “корвет”. Їхні сімейні статки оцінювалися десь у п’ять мільйонів доларів.

Джонні не раз спадало на думку, що Господь бог, вдихаючи життя в кавалок глини, мав на меті створити саме отакого сімнадцятирічного Чака. Хлопець був чудово збудований. При зрості шість футів два дюйми він важив сто дев’яносто фунтів, і майже вся та вага припадала на м’язи. Обличчя його, може, й не вражало особливою вродою, проте було гладеньке, чисте, а найдужче вирізнялися на ньому ясно-зелені очі, і Джонні часто думав, що доти бачив такі зелені очі тільки в однієї людини - в Сейри Хезлітт. У школі з Чаком носилися мало не до смішного. Він був капітан бейсбольної і футбольної команд, староста класу, а з наступної осені мав стати ще й членом шкільної учнівської ради. І дивовижна річ - усе це анітрохи не запаморочило йому голову. За словами Герба Сміта, що одного разу приїхав побачити, як ведеться синові на новому місці, Чак був “путящий хлопчина”. Вищої оцінки в лексиконі Герба не існувало. На додачу цей путящий хлопчина мав колись стати неабияким багатієм.

А поки що він похмуро зігнувся над книжкою, мов самотній стрілець у засідці, і поодинокими пострілами видобував із себе слово по слову. В його устах захоплива, динамічна оповідь Макса Бренда про мандри “меткого як блискавка” Джона Шерберна та його сутички з команчем-розбійником Червоним Яструбом звучала не більш романтично, ніж реклама напівпровідників чи радіодеталей.

Та загалом Чак був не дурний. У нього добре йшли справи з математикою, він мав чудову пам’ять і вправні руки. А от друковане слово сприймав на превелику силу. І це при тому, що говорив він вільно й гарно і теоретично розумів закони мовлення; міг навіть часом прочитати якесь речення, й разу не спіткнувшись, та коли йому загадували переказати прочитане, безнадійно пасував. Його батько боявся, чи це в хлопця не дислексія[31], але Джонні був іншої думки: йому ще ніколи не траплялося бачити учня, справді хворого на дислексію, хоча чимало батьків ухопилися за це слово, щоб пояснити чи-виправдати труднощі з читанням, які виникали у їхніх дітей. Як видно, і в Чака то був просто досить звичайний і поширений хворобливий страх перед читанням.

Протягом останніх п’яти років навчання в школі ця Чакова вада ставала дедалі очевиднішою, але його батьки - та й сам Чак - серйозно занепокоїлись тільки тепер, коли вона почала загрожувати спортивним успіхам хлопця. Але то було не найгірше. Щоб з осені 1977 року піти вчитися до коледжу, Чак мав не пізніше наступної зими пройти попереднє тестування із шкільних предметів. Щодо математики побоювань не було, а от решта іспитів... Звісно, якби йому читали вголос запитання, він міг би набрати цілком пристойну суму балів. Щонайменше п’ятсот. Але не приведеш же з собою на іспити читця, хай навіть твій тато хоч яка фігура в нью-Гемпширському діловому світі.

- “Та я побачив по... перед собою зовсім іншу людину. Він знав, що його чекає, але тримався невз... незв... незворушно. Він нічого не просив, ні про що не шкодував. Усі страхи й тре... тривоги, що за... заводі... за-во-ло-ді-ли ним відтоді, як він зітк... зітхнув... зі-ткнув-ся з таємничою долею...”

Побачивши в “Мен таймс” оголошення про те, що потрібен репетитор, Джонні зголосився листом, хоч майже ніяких надій на те не покладав. Ще в середині лютого він переїхав до Кіттері, аби тільки втекти з Паунела, втекти від щоденної пошти, що аж розпирала скриньку; від дедалі частіших наїздів репортерів, що не знати як знаходили дорогу до їхнього будинку; від істеричних жінок із зацькованими очима, які “заїжджали на хвилинку”, бо, мовляв, “випадково опинилися в цих краях” ( в однієї такої, що заїхала на хвилинку, випадково опинившись у цих краях, номер машини був мерілендський, а в іншої, власниці старенького зношеного “форда”, - арізонськии). А ті їхні руки, що жадібно тяглися доторкнутися до нього!..

У Кіттері він уперше відкрив для себе, що таке безособове ім’я, як Джон Сміт, має свої переваги. Пригадавши весь свій небагатий досвід, набутий на підробітках по літніх кафе та в бойскаутському таборі на Рейнджлейських озерах, він уже третього дня по приїзді пішов найматися змінним кухарем в одну з місцевих закусочних. Власниця закусочної, груба жилава жінка на ім’я Рубі Пеллетьє, прочитала заповнену ним картку й сказала:

- А чи не надто ти вчений, щоб крутити фарш? Га, хлопче?

- Ваша правда, - відказав Джонні. - На біржі праці чого тільки не навчишся.

Рубі Пеллетьє взялася руками за кощаві боки й, закинувши голову, хрипко засміялася:

- А ти не обкаляєшся, як сюди о другій годині ночі увалиться з десяток горлопанів і зажадає враз яєчні з беконом, сосисок, французьких грінок і млинців?

- Гадаю, що ні.

- А я гадаю, що ні біса ти ще не втямив, - сказала Рубі. - Ну що ж, спробуй, учений. Тільки спершу зганяй до лікаря й принеси мені довідку, щоб не було халепи з санітарним наглядом. А тоді ставай до роботи.

Джонні приніс довідку, і після двох тижнів карколомної круговерті (навіть добряче ошпарив праву руку, надто поквапно всадивши в киплячу олію дротяний черпак з грінками) таки він здолав ту роботу, а не вона його. А прочитавши в газеті Четсвортове оголошення, надіслав на наведену там адресу відомості про себе. Крім загальних даних про освіту, він зазначив також, що прослухав спеціальний курс із методики роботи з учнями при утрудненому читанні.

Наприкінці квітня, вже майже два місяці відробивши в закусочній, Джонні отримав від Роджера Четсворта лист з пропозицією приїхати 5 травня на розмову. Він викроїв на роботі вільний день, і о десять хвилин на третю гарної весняної днини вже сидів у кабінеті Четсворта із запітнілою високою склянкою пепсі-коли в руці, й слухав розповідь господаря про те, як важко дається його синові читання.

- Як по-вашому, це схоже на дислексію? - спитав Четсворт.

- Ні. Це схоже на звичайний страх перед читанням.

Четсворт ледь помітно звів брови.

- Синдром Джексона?

Це справило на Джонні належне враження - та, певна річ, на те й розраховане було. Дев’ять років тому Майкл Кері Джексон, фахівець із граматики й методики читання з Південно-Каліфорнійського університету опублікував книжку “Нездатний читач”, що набула певного розголосу. Він описав цілий ряд типових утруднень при читанні, які дістали відтоді назву “синдром Джексона”. Книжка була добра, тільки не кожен міг продертися крізь густі хащі наукової фразеології. А от Четсворт, судячи з усього, продерся, і з цього Джонні зрозумів, що він твердо поклав собі розв’язати синові проблеми.

- Та щось ніби, - погодився Джонні. - Але зважте, я ж іще не бачив вашого сина й не чув, як він читає.

- У нього заборгованість за минулий рік. З американської літератури, історії, а на додачу й з основ громадянського права. Не міг учитати всієї тієї премудрості й завалив річні іспити. Ви маєте дозвіл викладати в Нью-Гемпширі?

- Ні, - відказав Джонні, - але за цим діло не стане.

- То який ви бачите вихід із становища?

Джонні коротко виклав свої міркування. Передусім - якнайбільше читати вголос, переважно такі книжки, які збуджують уяву: фантастику, пригодницькі романи для юнацтва. Відповідати й відповідати на запитання з прочитаного. Вчитися розслаблюватись за методикою, поданою в Джексоновій книжці.

- Тим, кому багато дано, здебільшого буває найважче, - провадив він. - Вони надто ревно до всього беруться й перевантажують мозок. Утворюється, сказати б, розумове замикання, і якщо...

- Це Джексон так вважає? - перебив його Четсворт.

Джонні всміхнувся.

- Ні, це я так вважаю, - сказав він.

- Гаразд. Говоріть далі.

- Якщо учень одразу ж після читання зуміє цілком розслабити увагу і над ним не тяжітиме потреба тут-таки переказувати прочитане, канали пам’яті можуть прочиститись самі собою. І тоді учень починає усвідомлювати, на чому він замикається. Ідеться про позитивне мислення...

Очі в Четсворта заблищали. Джонні торкнувся найістотнішого стрижня особистої філософії цього чоловіка - та, мабуть, і всіх тих, хто самотужки вибився нагору.

- Ніщо так не сприяє успіхові, як успіх? - спитав Четсворт.

- Атож. Можна й так сказати.

- Скільки часу вам потрібно, щоб дістати дозвіл на викладання?

- Не більше, ніж забере розгляд моєї заяви. Мабуть, тижнів зо два.

- Отже, ви могли б почати з двадцятого?

Джонні закліпав очима.

- Ви хочете сказати, що наймаєте мене?

- Якщо вас влаштовує ця робота, вважайте, що наймаю. Жити зможете в котеджі для гостей, заразом віднадимо на літо бісову прірву родичів, не кажучи вже про Чакових приятелів, і хай він береться до діла по-справжньому. Платитиму я вам шістсот доларів на місяць, це не бозна-які гроші, але якщо справи в Чака підуть на краще, ви отримаєте істотну премію. Істотну. - Четсворт зняв окуляри й потер рукою перенісся. - Я люблю свого сина, містере Сміт. І хочу, щоб усе в нього було якнайкраще. Отож допоможіть нам по змозі.

- Спробую.

Четсворт знову надів окуляри й узяв у руки листа Джонні.

- А ви довго не викладали. Втратили смак?

“Ось воно, починається”, - подумав Джонні.

- Не втратив, - відказав він. - Просто попав у катастрофу.

Погляд Четсворта затримався на шиї Джонні, де лишилися рубці після операції атрофованих сухожилків.

- Автомобільна катастрофа?

- Так.

- Серйозна?

- Так.

- Ну, тепер ви виглядаєте молодцем, - сказав Четсворт.

Тоді кинув листа в шухляду і на цьому, на превеликий подив Джонні, запитання скінчилися.

Так після п’ятирічної перерви Джонні знову став учителем, хоч тепер у нього був тільки один учень.

 

 

 

- “А мені, не... непрямому про... приз... призвідцю його смерті, він подав свою вже бе... без... безсилу руку і всміхнувся все... всепр... прощенною усмішкою. То була тяжка мить, і я пішов з почуттям, що всього того зла, яке я йому за... заподіяв, мені ніколи не ску... не скупа... не спо-ку-ту-ва-ти”. - Чак рвучко згорнув книжку. - Все! Хто останній пірне, той ослячий хвіст.

- Постривай хвилиночку, Чаку.

- О-о-о-ой... - Чак важко сів на місце, і на обличчі його з’явився вираз, який Джонні вже звик бачити при словах “А тепер запитання”. Звичайно ту страдницьку гримасу переважувала добродушна усмішка, але часом за нею прозирав інший Чак - похмурий, стривожений і переляканий. Страшенно переляканий. Адже навколо був світ, де всі вміли читати, неписьменна людина в Америці скидалася на динозавра в глухому куті, і Чак був досить тямущий, щоб це розуміти. Отож і боявся так наступної осені й того, що могло чекати його в новому навчальному році.

- Усього кілька запитань, Чаку.

- Навіщо? Ви ж знаєте, що я однаково не відповім.

- Відповіси. Цього разу ти відповіси на всі мої запитання.

- Я ніколи не тямлю, що читаю, ви б уже повинні були знати. - Чак мав похмурий і нещасний вигляд. - От не збагну тільки, чого ви досі тут, хіба що заради харчу.

- На ці запитання ти зможеш відповісти, бо вони не стосуються книжки.

Чак звів очі.

- Не стосуються? Тоді чого ж запитувати? Я думав...

- Ну, зроби мені приємність, гаразд?

Серце Джонні шалено калатало, і він не дуже й дивувався з того, що так хвилюється. Він давно готувався до цієї хвилини й чекав тільки сприятливого збігу обставин. І саме тепер випадала чи не найслушніша нагода. Не видно було поблизу місіс Четсворт, що своєю турботливою увагою тільки нервувала Чака. Не хлюпались у басейні його дружки, при яких читання вголос здавалося Чакові ганебним ділом, гідним хіба що якогось недолугого четвертокласника. А найголовніше - не було батька, того, кого Чак хотів потішити над усе на світі. Він поїхав до Бостона, на засідання регіональної екологічної комісії, де мали обговорювати питання забруднення природних водойм.

Із книжки Едварда Стенні “Труднощі навчання”: “Піддослідний Руперт Дж. сидів у третьому ряду кінотеатру. Він був ближче за інших до екрана і єдиний помітив, що попереду на підлозі зайнялася купка сміття. Руперт Дж. схопився на ноги й закричав: “П-п-п-по-по-по”... - а ззаду почали гукати, щоб він сів і не заважав.

- Що ви тоді відчули? - запитав я Руперта Дж.

- Це страшенно важко пояснити, - відповів він. - Мене охопив страх, але ще дужче, ніж страх, мені краяв душу розпач. Я почував себе геть нікчемним, не гідним називатися людиною. Моє заїкання завжди викликало в мене таке почуття, але цього разу я ще й усвідомлював свою цілковиту неспроможність.

- І більш-нічого?

- А, так, ще почував щось ніби заздрість, бо хтось інший міг помітити вогонь і... як би це сказати...

- Перехопити у вас славу?

- Атож, саме так. Я ж перший побачив, як зайнявся вогонь, і, крім мене, ніхто цього не помітив. А я тільки й міг видобути із себе оте “п-п-п...”, мов бісова тріснута платівка. Я почув себе негідним називатися людиною - оце найточніше.

- А як же ви зламали цю перепону?

- Був день народження моєї матері. Я купив їй троянди. І ось стою, всі навколо підбадьорюють мене, а я собі думаю: ось зараз розтулю рота та як гукну на весь голос: “Троянди!” Це слово вже було в мене на губах.

- І що ж?

- Я розтулив рота та як закричу щодуху: “Пожежа!

Цей випадок, про який Джонні прочитав років вісім тому в передмові до книжки Стенні, запав йому в пам’ять. Він завжди вважав, що ключове слово в розповіді Руперта Дж. - неспроможність. Якщо в оцю саму мить інтимна близькість з жінкою здається тобі найважливішою річчю в світі, то ризик виявитися неспроможним зростає для тебе в десять, ба навіть у “сто разів. А якщо оце зараз для тебе найдужче важить читання...

- Яке в тебе друге ім’я, Чаку? - недбало, ніби між іншим, спитав Джонні.

- Мерфі, - відказав Чак зі смішком. - Оце іменнячко, еге ж? Материне дівоче прізвище. Тільки не скажіть Джекові чи Елові, а то доведеться заподіяти шкоду вашому худющому тілу.

- Будь спокійний, - запевнив Джонні. - А коли твій день народження?

- Восьмого вересня.

Джонні почав сипати запитаннями, не даючи Чакові часу на роздуми; та, власне, над ними й не було чого довго думати.

- Як звуть твою дівчину?

- Бет. Ви ж її знаєте, Джонні.

- Яке її друге ім’я?

- Елма. Жах, правда ж?

- Як звуть твого діда по батькові?

- Річард.

- Яка бейсбольна команда найбільше подобається тобі цього року в східній підгрупі?

- “Янкі”. Особливо в перебіжках.

- Кого б ти хотів бачити президентом?

- Я хотів би, щоб переміг Джеррі Браун.

- Ти збираєшся продати свій “корвет”?

- Не цього року. Може, наступного.

- Мама намовляє?

- А то хто ж. Каже, його швидкість не дає їй спокійно жити.

- Як Червоний Яструб зумів обминути вартових і вбити Денні Джуніпера?

- Шерберн забув про ляду на горищі в’язниці, - не думаючи, випалив Чак, і Джонні відчув, як у ньому здіймається радість - наче гаряча хвиля після доброго ковтка віскі.

Таки вийшло! Він втягнув Чака в розмову про троянди, а той бадьоро закричав: “Пожежа!”

Чак дивився на нього, наче громом уражений.

- Червоний Яструб заліз на горище крізь дахове віконце. Відкрив ляду. А тоді застрелив Денні Джуніпера. І Тома Кеньйона теж.

- Усе правильно, Чаку.

- Я згадав, - пробурмотів хлопець, дивлячись на Джонні розширеними очима, і в кутиках його рота заворушилась усмішка, - Ви мене задурили, і я згадав!

- Я тільки взяв тебе за руку й допоміг обминути перепону, що весь час стояла в тебе на шляху, - сказав Джонні. - Та яка б не була ця перепона, вона ще існує, Чаку. Так що не дуже тішся. Як звали дівчину, в яку закохався Шерберн?

- Її звали... - Чакові очі трохи затуманились, і він скрушно похитав головою. - Ні, не пам’ятаю... - І з раптовою люттю вдарив себе по коліну. - Нічого я не пам’ятаю! Який же я клятий тупак!

- А не пам’ятаєш, тобі не розповідали, як познайомилися твої батьки?

Чак звів на нього очі й злегка всміхнувся. Над коліном, де він себе вдарив, з’явилася червона пляма.

- Ну ще б пак. Мама працювала у прокатній конторі в Чарлстоні, в Південній Кароліні. І видала батькові автомобіль зі спущеною шиною. - Чак засміявся. - Вона й досі каже, ніби вийшла за нього тільки тому, що хто помалу їде, той далі заїде.

- А як звали дівчину, якою захопився Шерберн?

- Дженні Ленгорн. Завдала вона йому мороки. Вона ж була дівчиною Грешема. Руда, як моя Бет. Вона... - Він замовк, витріщивши очі на Джонні, так ніби той щойно видобув з нагрудної кишені сорочки живого кролика. - Ви знов таке утнули!

- Ні. Це ти сам утнув. Уся штука в тому, щоб звернути на іншу стежку. А чому ти кажеш, що Дженні Ленгорн завдала мороки Джонові Шерберну?

- Ну, Грешем же був великий туз у тому місті...

- В якому місті?

Чак розтулив рота, але нічого сказати не міг. Раптом він одвернувся до басейну. Потім усміхнувся й знову поглянув на Джонні.

- Еміті. Як у фільмі “Щелепи”.

- Добре! Як же ти згадав? Чак весело гмукнув.

- Та якась дурниця. Я почав думати, чи не виступити мені в змаганнях з плавання, аж раптом - воно. Ну й фокус. Класний фокус.

- Гаразд. Мабуть, на сьогодні досить. - Джонні стомився, геть спітнів, але почував себе пречудово. - Сьогодні ти ступив перший крок уперед, сам хоч помітив? А тепер - у воду. Хто останній, той ослячий хвіст.

- Джонні...

- Що?

- А цей фокус завжди виходитиме?

- Якщо добре засвоїш його - так, - відповів Джонні. - Щоразу, як ти обминатимеш цю перепону, замість марно битися в неї грудьми, вона трохи зменшуватиметься. Думаю, і з читанням скоро поверне на краще. Я маю в запасі ще деякі хитрі способи. - Він замовк. Те, що він сказав Чакові, було скоріше не правдою, а ніби спробою гіпнотичного навіяння.

- Ну спасибі вам, - мовив Чак. Стражденну по-г смішку на його обличчі змінив тепер вираз щирої вдячності. - Якщо ви мене справді витягнете, я... та я просто впаду на коліна й цілуватиму вам ноги!.. Часом мені так страшно стає, я відчуваю, що не справджую батькових надій...

- А ти не здогадуєшся, Чаку, що це одна з причин твоїх труднощів?

- Справді?

- Так. Ти... ти хочеш усіх перебігати, переграти, переважити. Бути в усьому першим. І, ти знаєш, може, тут річ не тільки в психологічному бар’єрі. Дехто вважає, що утруднене читання, синдром Джексона, страх перед друкованим словом - усе це наслідок якоїсь... ну, сказати б, родимої плями на мозку. Порушення контактів у ланцюгу, несправності в реле, мерт... - Він прикусив язика.

- Що-що? - спитав Чак.

- Мертва зона, - повільно мовив Джонні. - Абощо. Назви не мають значення. Головне - наслідок. Фокус з обхідною стежкою - це, власне, зовсім не фокус. Це спосіб перекласти роботу, яку неспроможна виконувати ота несправна ділянка мозку, на іншу, справну, й привчити її до цієї роботи. Тобі, приміром, щоразу, як ти наражаєшся на перепону, треба починати думати про щось інше. Таким чином ти переміщуєш імпульс думки в іншу точку мозку. Це не що інше, як уміння переключатися.




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.