Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 14 страница



- Здається, він тебе кличе, - сказав Уолт.

- Може, ти сам його погодуєш, любий? Він же в тебе завжди краще їсть. - “Далі на стор. 9, шп. З”. Вона розгорнула газету на дев’ятій сторінці.

- Лестощами всього доб’єшся, - поступливо мовив Уолт. Він зняв спортивну куртку й надяг на себе Сейрин фартух. - Уже даю, хлопче, - заспокоїв він малого й узявся годувати його яйцем.

Дочитавши репортаж, Сейра повернулася до початку й стала читати ще раз. Очі її знов і знов привертала фотографія - розгублене, вражене жахом обличчя Джонні; люди, що з’юрмилися навколо непритомного Дюссо й дивились на Джонні майже перелякано. Вона могла це зрозуміти. Їй пригадалось, як вона тоді поцілувала Джонні і на його обличчя набіг отой дивний відчужений вираз. А коли він сказав, де її загублена обручка, вона й сама злякалася.

Але ж, Сейро, те, чого ти тоді злякалася, - зовсім інша річ.

- Ну, ще трохи, молодче, - почула вона, мовби звідкись ген здалеку, Уолтів голос.

Сейра звела очі на чоловіка й сина: вони сиділи поруч у пасмузі пронизаного порошинками сонячного світла, в Уолта між колінами теліпався її фартух, - і раптом її знов охопив переляк. Вона мовби навіч побачила, як обручка, перевертаючись, поринає на дно унітаза. Почула, як вона тихенько дзенькнула об фаянс. Згадала про маску Джонні в переддень Усіх святих, про хлопця-підлітка, що сказав: “Це ж така втіха - бачити, як ви його обдираєте”. Подумала про обіцянки, що їх даєш і ніколи не виконуєш, і погляд її знову звернувся до худого, страшенно змученого й нещасного обличчя на газетній шпальті, що вражено дивилося на неї.

- ...а все це просто хитрий трюк, - казав Уолт, вішаючи на місце її фартух.

Він таки примусив Денні з’їсти яйце, все до останньої крихти, і тепер їхній нащадок задоволено смоктав із пляшечки сік.

- Що? - Сейра поглянула на нього, і він підійшов до неї.

- Я кажу, для людини, яка має сплатити майже півмільйона за лікарняними рахунками, це з біса вдалий трюк.

- Про що ти говориш? Який трюк?

- Авжеж, - мовив Уолт, не помічаючи її гнівного тону. - Він міг би написати книжку про ту катастрофу й про свою кому і заробив би на цьому тисяч сім чи нехай і десять. А от коли він вийшов з коми ясновидцем, тут уже відкриваються безмежні перспективи.

- Та це ж просто казна-що! - вигукнула Сейра, і голос її дзвенів від люті.

Уолт обернувся до неї, на обличчі в нього був подив, та за мить його змінив вираз порозуміння. Той порозумілий вираз розлютив Сейру ще дужче, ніж будь-коли. Якби вона відкладала по п’ять центів щоразу, як Уолт Хезлітт вважав, що він ЇЇ розуміє, вони могли б уже полетіти на Ямайку в першому класі.

- Пробач, що я завів цю розмову, - сказав він.

- Запідозрити Джонні в облуді - це все одно що запідозрити папу римського у... у... ну, ти знаєш, у чому.

Уолт голосно зареготав, і в цю мить Сейра ладна була схопити його чашку з кавою і пожбурити в нього. Та вона тільки зціпила під столом руки й міцно стисла їх. Денні здивовано витріщився на батька, а тоді й собі зайшовся сміхом.

- Серденько, - сказав Уолт, - я нічого проти нього не маю і проти того, що він робить, теж. Власне, навіть поважаю його за це. Коли отой замшілий гладкий шкарбан Фішер за п’ятнадцять років у конгресі зумів із збанкрутілого адвоката стати мільйонером, то й цей хлопець має цілковите право гребти скільки може, вдаючи з себе ясновидця...

- Джонні не облудник, - монотонно промовила Сейра.

- Це ж просто знахідка для всіх отих бабуль з підсиненими кудельками, які читають бульварні журнальчики й належать до Всесвітнього клубу книголюбів, - весело провадив Уолт. - Хоч мушу визнати, що трохи прозирання не завадило б і при доборі присяжних у тому бісовому процесі Тіммонса.

- Джонні Сміт не облудник, - повторила Сейра і знов почула голос Джонні.

Вона зісковзнула в тебе з пальця. Ти вкладала його бритвене приладдя в бічну кишеню валізи, і обручка зісковзнула туди... Піднімися на горище, Сейро, і подивись. Ти її знайдеш. Але вона не могла сказати про це Уолтові. Він не знав, що вона їздила навідати Джонні.

Нічого в тому поганого, що ти поїхала побачитися з ним, - невпевнено озвався її внутрішній голос.

Воно-то, звісно, так, але як зреагував би Уолт на те, що вона викинула ту першу обручку в унітаз і спустила воду? Навряд чи він зрозумів би раптовий напад страху, що спонукав її до цього, - того самого страху, який відбивався на обличчях інших людей на газетній фотографії, та й на обличчі самого Джонні. Ні, Уолт цього не зрозумів би. А зрештою, і справді є щось неподобно-символічне в тому, що ти кидаєш свою обручку в унітаз і спускаєш воду.

- Ну гаразд, - сказав Уолт, - він не облудник. Але я просто не вірю...

Сейра тихо промовила:

- Поглянь на цих людей позад нього, Уолте. Поглянь на їхні обличчя. Вони вірять.

Уолт кинув побіжний погляд на фотографію.

- Авжеж, так само як дитина вірить фокусникові на сцені.

- То, по-твоєму, отой Д юсе о був, як ти кажеш, підставкою? Але ж тут пишеться, що він і Джонні ніколи раніше не зустрічались.

- А тільки так і спрацьовують трюки, Сейро, - терпляче сказав Уолт. - Ніякий фокусник не стане витягати кролика з клітки - тільки з капелюха. Або Джонні Сміт щось знав наперед, або з біса влучно вгадав з поведінки Дюссо.

У цю хвилину Сейра просто-таки ненавиділа його, їй був гидкий цей добродушний чоловік, за якого вона вийшла заміж. Хоч, як по правді, нічого поганого за його добродушністю, врівноваженістю й лагідною іронією не стояло - просто він непохитно вірив, така вже була властивість його душі, що всі прагнуть здобути головний виграш і кожен вдається до своїх маленьких хитрощів. Сьогодні вранці він міг назвати Гаррісона Фішера замшілим гладким шкарбаном, а вчора ввечері аж падав зо сміху, слухаючи Фішерову розповідь про такого собі Грега Стілсона, дивака мера з якогось там містечка, що, певно, зовсім зсунувся з глузду й наступного року збирався балотуватись на виборах до палати представників як незалежний кандидат.

Ні, в світі Уолта Хезлітта не було місця ні екстрасенсам, ні героям, там цілковито панувала одна доктрина: ми повинні змінити систему ізсередини. Він був добрий, спокійний чоловік, любив її і Денні, але душа Сейрина раптом порвалася до Джонні, гірко тужачи за тими п’ятьма роками, які в них украдено. Або й за цілим спільним життям. І за дитиною, що мала б темніше волоссячко.

- Ти б ішов уже, любий, - тихо мовила вона. - А то вони таки запроторять твого Тіммонса за грати, на каторгу чи куди там ще.

- Твоя правда. - Уолт усміхнувся до неї: підсумки підбито, засідання закрито. - Ми друзі?

- Друзі. - Аж ж він знає, де була обручка. Знав.

Уолт поцілував її, легенько притримуючи правою рукою за потилицю. Він завжди однаково снідав, завжди однаково цілував дружину, одного дня вони переїдуть у Вашингтон, і ніяких екстрасенсів немає.

Через п’ять хвилин він вивів заднім ходом на Понд-стріт їхній невеличкий червоний “пінто”, дав, як звичайно, короткий прощальний гудок і поїхав. Сейра залишилася з Денні, який саме ризикував задушитися, намагаючись злізти зі свого високого крісельця-сто-лика.

- Ти ж не так це робиш, молодче, - сказала вона, переходячи кухню й від кидаючи перекладку із столиком.

- Кака! - обурено мовив Денні.

До кухні перевальцем, лінивою ходою неповнолітнього правопорушника зайшов їхній кіт Помідор, і Денні, радісно захихотівши, обхопив його обома руками. Помідор прищулив вуха й скорився своїй долі.

Ледь помітно всміхаючись сама до себе, Сейра прибирала зі столу. Закон інерції. Тілу, що перебуває в стані спокою, властиво залишатися в ньому й далі - а вона й перебуває в стані спокою. Що з того, як Уолт і має свої вади, - вона теж їх має. Отож пошле вона Джонні вітальну листівку на Різдво, та й по всьому. Так буде краще, безпечніше... бо тілу в русі властиво рухатися далі. А їй і тут добре. Вона пережила втрату Дена, пережила втрату Джонні, якого так несправедливо забрала в неї доля (але ж скільки в цьому світі несправедливості!), пройшла через свої пороги та бистрини до цієї тихої заводі, і тут вона й залишиться. Оця її сповнена сонця кухонька - зовсім непогане місце. Найкраще забути всі ті окружні ярмарки, Колеса Фортуни і образ Джонні Сміта.

Поки в мийницю з брудним посудом наливалася вода, Сейра ввімкнула радіо й почула початок останніх вістей. Перше ж повідомлення змусило її завмерти із щойно вимитою тарілкою в руці, втупивши тривожний, занурений погляд у простір за їхнім маленьким задвірком. Матір Джонні розбив інсульт, коли вона дивилася телевізійний репортаж про прес-конференцію її сина. Вона померла сьогодні вранці, годину тому.

Сейра витерла руки, вимкнула радіо й визволила Помідора з обіймів Денні. Потім віднесла малого до кімнати й посадила в манеж. Ображений Денні чимдуж заревів, але Сейра наче й не чула його. Вона пішла до телефону й набрала номер Східного медичного центру. Телефоністка на комутаторі, якій уже, судячи з голосу, набридло без кінця повторювати те саме, сказала, що Джон Сміт залишив лікарню вчора ввечері, незадовго до півночі.

Сейра поклала трубку й сіла на стілець. Денні й далі ревів у своєму манежі. З кухні чувся хлюпіт води, що текла в мийницю. Трохи згодом Сейра встала, пішла до кухні й закрутила кран.

 

 

Розділ чотирнадцятий

 

 

Репортер із журналу “Всепроникний погляд” з’явився 16 жовтня, невдовзі після того, як Джонні сходив по пошту.

Батьків будинок стояв досить далеко від шосе, і всипана жорствою під’їзна дорога із чверть милі проходила крізь густі молоді зарості сосон та ялин. Джонні щодня ходив цією дорогою до шосе й назад. Попервах він повертався до веранди зовсім знеможений, весь тремтячи й кульгаючи так, що мало не падав з ніг, які наче вогнем пекло (щоб пройти ті півмилі, йому потрібна була ціла година). Та тепер, через півтора місяця, ця щоденна прогулянка давала йому справжню втіху, і він залюбки чекав її. Не пошти, а саме прогулянки.

Крім того, Джонні вже почав рубати дрова до наступної зими, хоч Герб і збирався когось на це найняти, бо сам підрядився на якісь внутрішні роботи в нових будинках у Лібертівіллі.

- Отак і дізнаєшся, що підступила старість, Джоне, - сказав він тоді з посмішкою. - Коли з настанням осені починаєш шукати собі роботи між чотирьох стін.

Джонні вибрався на веранду і, з полегкістю зітхнувши, сів у плетене крісло. Умостив праву ногу на парапет веранди, а потім, болісно скривившись, підняв обома руками ліву й поклав зверху. А зробивши це, взявся переглядати пошту.

Останнім часом її стало не так багато. Першого його тижня в Паунелі траплялися дні, коли надходило по два десятки листів і вісім-дев’ять бандеролей: здебільшого їх пересилали із Східного медичного центру, та декотрі були адресовані просто на поштову контору в Паунелі (на конвертах писали по-різному: Поунел, Паунал, а на одному навіть Пуналз).

Більшість тих листів були від людей самотніх, зневірених, що шукали в житті бодай якоїсь провідної нитки. Писали й діти, прохаючи надіслати автограф; і жінки, які хотіли з ним переспати; і покинуті чоловіки й дружини, що питали поради, як їм бути. Дехто присилав йому амулети на щастя, дехто - гороскопи. Чимало було листів релігійного змісту, і коли Джонні читав ті повні орфографічних помилок послання, старанно виписані незграбними великими літерами, що мало чим різнилися від закарлюк якогось меткого першокласника, йому здавалося, ніби десь поруч витає тінь його матері.

Його запевняли, що він пророк, покликаний вивести з пустелі стомлений і розчарований американський народ. Що він провісник близького кінця світу. На той день, 16 жовтня, він отримав вісім примірників книжки Хола Ліндсея “Колишня велика планета Земля” - мати Джонні напевне схвалила б цей твір. Його закликали оголосити про божественне походження Христа й покласти край розбещеності молоді.

Надходили й листи цілком протилежні, ворожі, здебільшого анонімні, - вони були не такі численні, але не менш промовисті. Один автор грубо нашкрябав олівцем на якомусь жовтому бланку, що Джонні антихрист, і порадив йому накласти на себе руки. У чотирьох чи п’яти листах його запитували, яке маєш відчуття, вбивши власну матір. Багато хто звинувачував його в шахруванні. А якийсь дотепник написав: “Прозирання, телепатія - лайно собаче! Поцілуй мене в гузно, ти, липовий екстрасенс!

Ще йому присилали речі. І то було найгірше.

Щодня по дорозі з роботи додому Герб завертав на пошту й привозив бандеролі, що не могли вміститися в їхню поштову скриньку. Супровідні листи були всі однакового змісту, в них звучав відчайдушний крик: скажіть мені, скажіть мені, скажіть мені!

Це шарф мого брата, який безслідно зник під час риболовлі на Аллагаші в 1969 році. Я майже певна, що він ще живий. Скажіть мені, де він.

Це губна помада з туалетного столика моєї дружини. Я маю підозру, що вона з кимось крутить. Скажіть мені, чи це правда.

Це браслет з ім’ям мого сина. Він перестав приходити додому після школи, десь пропадає вечорами, і Я страшенно тривожуся. Скажіть мені, де він буває і що робить.

Якась жінка з Північної Кароліни - і звідки вона тільки дізналася про нього, адже ту серпневу прес-конференцію по національному телебаченню не показували - надіслала йому обвуглений шматок дерева, її будинок згорів, писала вона, і у вогні загинули її чоловік та двоє з п’ятьох дітей. Пожежна служба міста Шарлотта вважає, що причиною пожежі стала несправна електропроводка, але вона з цим рішуче не згодна. Будинок напевне підпалили. Вона хоче, щоб Джонні взяв у руки цей недогарок з попелища й сказав, хто вчинив підпал, і хай той нелюд довіку гнитиме у в’язниці.

Джонні не відповів на жоден лист і відіслав назад усі речі (навіть обвуглений шматок дерева) - своїм коштом і без будь-яких пояснень. Він таки взяв у руки декотрі з них. Більшість їх, як, приміром, і ота частка згорілої стіни, надіслана вбитою горем жінкою із Шарлотта, анічогісінько йому не сказали. Одначе дотик до окремих предметів викликав невиразні тривожні образи, подібні до тих, від яких прокидаєшся серед ночі. Здебільшого то були лише примарні тіні, що виникали й одразу ж зникали, не залишаючи по собі нічого конкретного, тільки відчуття. Та одна з тих речей...

Шарф надіслала йому інша жінка, сподіваючись дізнатися про долю свого брата. То був білий плетений шарф, що нічим не різнився від мільйонів інших. Та тільки-но Джонні взяв його в руки, як стіни батькового будинку нараз зникли, а звук телевізора в сусідній кімнаті почав то наростати, то згасати, наростати й згасати, аж поки перетворився на заколисливе сюрчання літніх комах і віддалений плюскіт води.

Пахло лісом. Крізь крони величезних старих дерев пробивалося зеленкувате сонячне проміння. Ось уже години зо три він ішов по воглому, грузькому ґрунту, мало не по болоту. Його брав страх, дедалі більший страх, але він не втрачав голови. Якщо заблукаєш у цих безкраїх північних лісах і піддасися паніці, то вважай, що родичі можуть замовляти тобі надгробок. Він неухильно простував на південь. Минуло вже два дні, як він залишив Стіва, Роккі й Логена. Вони отаборились біля...

(назва не приходила, вона була в мертвій зоні)

...на якійсь річечці, де ловилася форель, і він сам винен - надто залив очі тим клятим зіллям.

Він бачив свій рюкзак, прихилений до замшілого стовбура поваленого вітром дерева, мертве гілля якого, схоже на кістки, то там, то там біліло крізь зелень; атож, він бачив рюкзак, але дістати до нього не міг, бо відійшов убік справити малу нужду й ступив у справжнє болото, де брудна твань ураз сягнула майже до верха його чобіт; він спробував позадкувати, вибратися на сухіше місце, щоб там зробити своє діло, але вибратися не міг. Не міг, бо то було не просто баговиння. То було... щось інше.

Він стояв, марно озираючись довкола, шукаючи очима, за що б ухопитися, і мало не сміючись із свого безглуздого становища: оце маєш, хотів відлити і вскочив у пливун.

Він стояв, спершу певний, що то лише неглибока ковбаня, - в найгіршому разі набере в чоботи, та й по всьому; зате буде що розказати, коли його знайдуть.

Він стояв майже спокійно, не панікуючи, аж поки його засмоктало над коліна. Тоді почав борсатися, забувши, що коли вже вскочив здуру в пливун, то треба стояти й не ворушитись. Він і незчувся, як пливучий пісок засмоктав його до пояса, а тоді до грудей, наче величезні темні губи, стискаючи йому легені й не даючи дихнути; він почав кричати, але ніхто не озивався, ніхто не приходив, тільки гладка коричнева білка продріботіла по замшілому стовбуру поваленого дерева, вмостилась на його рюкзаку і втупила в нього свої блискучі чорні очиці.

Пливучий пісок уже сягнув йому до шиї, густі темні випари били в ніс, із грудей невблаганно витискало повітря, і крик його ставав усе тонкіший і судомніший. Кругом пурхали, пищали, пересварювалися птахи; зеленкуваті, наче патина на міді, сонячні промені падали крізь листя на землю, а він загруз уже до підборіддя. Сам-один, він помре сам-один - і він розтулив уста, щоб крикнути востаннє, але не крикнув, бо твань заповзла до рота, тоненькими струминками проточилася між зубами, потекла по язиці, він уже ковтав її і крикнути не міг...

Джонні прочнувся, облитий холодним потом, шкіра його взялася сиротами, він стискав у руках туго зібганий шарф і уривисто, судомно дихав. Потім пожбурив його геть, і шарф упав на підлогу, вигнувшись білою змією. Джонні більш не доторкався до цього. Батько вклав шарф у пакет і відіслав назад.

Та тепер, хвалити бога, листів і бандеролей надходило менше. Як видно, схибнуті знайшли собі новий об’єкт прилюдної і таємної одержимості. Газетні репортери більш не дзвонили й не просили дати інтерв’ю - і тому, що був змінений і вилучений з довідкової служби номер телефону, і тому, що вся ця історія уже стала вчорашньою новиною.

Роджер Дюссо надрукував у своїй газеті, де був редактором відділу нарисів, довгу й гнівну статтю. Він назвав той епізод прес-конференції жорстокою і непристойною містифікацією. Мовляв, Джонні напевне заздалегідь розвідав дещо з минулого окремих репортерів, які могли прийти на прес-конференцію, - просто про всяк випадок. Так, визнавав він, його сестру Енн називали Террі. Вона померла в досить молодому віці, і, можливо, до цього якоюсь мірою спричинився алкоголь. Одначе всі ці відомості приступні кожному, хто захотів би їх розкопати. У його викладі усе виглядало цілком логічним. Щоправда, в статті не пояснювалось, яким чином Джонні, не виходячи з лікарні, міг роздобути ті “загальноприступні відомості”, але, як видно, більшість читачів просто не звернула уваги на цю обставину. Та й Джонні все те анітрохи не обходило. Інцидент було вичерпано, і він не збирався давати приводів до нових. Чи варто писати жінці, яка надіслала шарф, що її брат, заходячись криком, потонув у пливуні, бо ступив не туди, щоб справити малу нужду? Хіба це зняло б тягар з її душі чи полегшило її життя?

Сьогодні надійшло всього шість листів. Рахунок за електрику. Листівка від Гербової двоюрідної сестри, котра жила в Оклахомі. Лист від жінки, що деякий час тому надіслала Джонні розп’яття з написом “Зроблено на Тайвані”, відтиснутим крихітними золотими літерами на Христовій ступні. І невеличкий конверт із зворотною адресою, яка змусила Джонні кліпнути очима й випростатись у кріслі: Бангор, Понд-стріт, 12, С. Хезлітт.

Від Сейри. Він розірвав конверт.

Через два дні після похорону матері він одержав від Сейри листівку із співчуттям. На зворотному боці чітким, з невеликим нахилом уліво почерком було написано:

 

“Джонні, я дуже засмучена тим, що сталося. Про смерть твоєї мами я почула по радіо, і в усьому цьому мені здалося чи не найприкрішим, що з твого особистого горя зробили сенсацію для широкої публіки. Може, ти не пам’ятаєш, але того вечора перед катастрофою ми з тобою згадали в розмові твою маму. Я спитала, як вона зреагує, якщо ти привезеш до неї в дім пропащу католичку, а ти відповів, що вона радо зустріне мене й наділить кількома релігійними брошурками. З того, як ти при цьому всміхнувся, я зрозуміла, що ти любиш її. Від твого батька я знаю, що вона дуже змінилась, але, мабуть, це великою мірою тому, що вона душі в тобі не чула й просто не могла примиритися з твоїм нещастям. Як я розумію, зрештою її віра була винагороджена. Прийми, будь ласка, моє щире співчуття і, якщо я зможу чимось тобі допомогти, тепер чи згодом, завжди розраховуй на мене.

Твій друг Сейра”.

 

То було єдине послання, на яке він відповів, подякувавши Сейрі за листівку й турботу. Він писав свою відповідь помірковано, зважуючи кожне слово, щоб не виказати себе. Вона ж бо тепер була заміжня жінка, і він не мав ні сили, ні змоги щось змінити. Але він пам’ятав ту їхню розмову про матір - і багато чого іншого. Сейрина листівка сколихнула пам’ять, йому виразно пригадався весь той вечір, і він писав їй з гіркотою і ніжністю, але переважала гіркота. Він і тепер любив Сейру Брекнелл і постійно мусив нагадувати собі, що її більш немає, а є інша жінка, на п’ять років старша, мати малого хлопчика.

Аж ось він вийняв з конверта аркуш поштового паперу й швидко перебіг його очима. Сейра з хлопчиком збиралася їхати в Кеннебанк, погостювати тиждень у подруги, з якою на першому й другому курсах мешкала в одній кімнаті в гуртожитку; її прізвище тепер Константін, а тоді вона була Стефані Карелі, і Джонні, за словами Сейри, мав її пам’ятати - але він не пам’ятав. До всього того Уолт тижнів зо три пробуде у Вашингтоні в справах своєї контори й республіканської партії, і Сейра подумала, що могла б вибрати день і приїхати в Паунел побачитись із Джонні та Гербертом, якщо їх це не обтяжить.

 

“Ти можеш подзвонити мені на номер Стеф - 814-62-19 - у будь-який час між 17 і 23 жовтня. А якщо мій приїзд чомусь буде для тебе небажаний, подзвони й скажи - або сюди, додому, або в Кеннебанк. Я зрозумію. З любов’ю до вас обох,

Сейра”.

 

Тримаючи листа в руці, Джонні поглянув через подвір’я на лісок, що за один лиш останній тиждень укрився багрецем і золотом. Скоро почнуть обсипатись дерева і настане зима.

З любов’ю до вас обох, Сейра. Він замислено провів пальцем по цих словах. Ні, краще буде не дзвонити, не писати, нічого. Вона все зрозуміє. Це як і з тією жінкою, що прислала шарф, - нічого доброго не буде. То навіщо будити сплячого собаку? Сейра могла вжити ці слова, “з любов’ю”, просто так, не вкладаючи в них особливого змісту, - а він не міг. У ньому ще не відболіло минуле, і час здавався йому грубо зібганим, зчавленим, знівеченим. За його власним, внутрішнім виміром часу, вона лише півроку тому була його дівчиною. Розумом він приймав і кому, і втрачені роки, одначе серце чимдуж опиралося цьому. Відповісти на її співчутливу листівку було важко, але ж листа завжди можна подерти й переписати, коли ти написав щось не те чи тебе потягло за межу дружніх стосунків, - а тільки такі стосунки вони тепер і могли собі дозволити. Якщо він знов побачить її, він може зробити чи сказати якусь дурницю. То краще не дзвонити. Краще хай усе воно кане в забуття.

Але він подзвонить, подумав Джонні. Подзвонить і запросить її.

Розтривожений, він засунув листа назад у конверт.

У цю мить в очі йому блиснув сонячний зайчик, що відбився від гладенької хромованої поверхні. На під’їзній дорозі зашурхотіли по жорстві колеса закритого “форда”. Джонні примружився, намагаючись роздивитися, чи знайома йому ця машина. Гості сюди приїздили рідко. Пошти попервах було чимало, але навідували Джонні всього три чи чотири рази. Паунел - маленька цятка на карті, де там його знайти. Якщо це приїхав хтось шукати відповіді на свої запитання, Джонні швидко заверне йому чи їй голоблі - з усією можливою чемністю, але твердо. Саме так радив йому на прощання Вейзак. Добра порада, подумав Джонні.

- Не давайте нікому втягти вас у роль духовного наставника, Джоне. Не заохочуйте їх, і вони про вас забудуть. Спершу це, може, здасться вам безсердечним, бо здебільшого це заблудлі люди з безліччю своїх проблем і найкращими намірами, - але тут ідеться про ваше життя і ваш душевний спокій. Отож тримайтеся твердо.

Він так і тримався.

“Форд” в’їхав на доріжку між сараєм і стосом дров, і, поки він розвертався, Джонні побачив у кутку вітрової шиби маленьку наклейку прокатної компанії “Хертц”. З машини виліз дуже високий чоловік у новісіньких джинсах і картатій червоній сорочці, що мала такий вигляд, наче її щойно вийняли з фірмової коробки. Він озирнувся.з виглядом людини, яка не звикла до провінції і хоча й знає, що в Новій Англії більш нема вовків і пум, проте вважає за краще пересвідчитись у цьому на власні очі. Типовий городянин. Він поглянув на веранду, побачив Джонні й вітально підніс руку.

- День добрий. - І вимова в нього була міська, приглушена (з бруклінським акцентом, подумав Джонні), так що голос звучав, наче крізь вату.

- Привіт, - сказав Джонні. - Заблукали?

- Та ні, друже, сподіваюся, що ні, - відказав незнайомець, спинившись біля сходів веранди. - Ви або Джон Сміт, або його брат-близнюк.

Джонні посміхнувся.

- Брата я не маю, отож ви, мабуть, не помилилися дверима. Чим можу бути вам корисний?

- Гадаю, ми можемо бути корисні один одному. - Незнайомець піднявся на веранду й подав руку. Джонні потис її. - Мене звуть Річард Діс. Журнал “Всепроникний погляд”.

Його рясно посріблена чуприна була модно, до вух, підстрижена. Штучна сивина, вражено подумав Джонні. Ну що ти скажеш про чоловіка, який говорить наче крізь вату й фарбує волосся на сиве?

- Мабуть, ви бачили наш журнал.

- Та бачив. Його в нас продають біля кас у супермаркеті. Але я не даю інтерв’ю. На жаль, ви даремно сюди забилися. - Журнальчик справді продавали в супермаркеті. Газетний папір, заголовки мало не зіскакують зі сторінок, намагаючись ухопити тебе за горлянку. Дитину вбили прибульці з космосу! - в розпачі кричить мати... Продукти, якими труять ваших дітей... Дванадцять ясновидців провіщають землетрус у Каліфорнії в 1978 році.

- Власне, інтерв’ю - це не зовсім те, що нас цікавить, - сказав Діс. - Можна, я сяду?

- Ви знаєте, я...

- Містере Сміт, я прилетів аж із Нью-Йорка, а в Бостоні пересів на літачок, в якому мене весь час непокоїло, що робитиме моя дружина, коли я віддам кінці, не лишивши заповіту.

- Авіакомпанія “Портленд-Бангор”? - осміхнувся Джонні.

- Так точно, - підтвердив Діс.

- Гаразд, - сказав Джонні. - Я зворушений вашою мужністю й відданістю своїй справі. Я вас вислухаю, але даю вам усього п’ятнадцять хвилин. Мені приписано щоденний пообідній сон. - То була невеличка брехня, але з добрим наміром.

- П’ятнадцять хвилин буде задосить. - Діс присунувся ближче. - Я тільки висловлюю своє припущення, містере Сміт, але, як я розумію, ви заборгували В цих краях десь із двісті тисяч доларів. А це неабиякі гроші, ви згодні?

Усмішка Джонні пригасла.

- Що я кому заборгував, - відказав він, - це моє діло.

- Авжеж, звісно, ваша правда. Я не хотів вас образити, містере Сміт. Так от, “Всепроникний погляд” хотів би запропонувати вам роботу. Досить вигідну роботу.

- Ні. Категорично ні.

- Якби ви тільки дозволили мені викласти...

Джонні сказав:

- Я не практикую як екстрасенс. Я не Джін Діксон, не Едгар Кейс і не Алекс Тенноус. З цим покін-чено. Я зарікся повертатись до цієї теми.

- Можна мені ще дві-три хвилинки?

- Містере Діс, ви, я бачу, не розумієте...

- Всього дві-три хвилинки... - Діс, улесливо всміхнувся.

- До речі, як ви мене знайшли?

- Ми маємо в Мені позаштатного кореспондента з газети “Кеннебек джорнел”. Він сказав, що хоч ви й зникли з місцевого обрію, проте, як видно, живете в свого батька.

- То це йому я маю уклінно дякувати, так?

- Авжеж, - весело мовив Діс. - І б’юсь об заклад, що ви таки дякуватимете йому, коли вислухаєте нашу пропозицію до кінця. Можна?

- Катайте, - сказав Джонні. - Але майте на увазі: я свого рішення не зміню, дарма що ви набралися стільки страху, летівши сюди.

- Як вам буде завгодно. У нас країна вільна, еге ж? Справді вільна. Так от, як ви, певно, знаєте, містере Сміт, “Всепроникний погляд” спеціалізується на парапсихології. Як по правді, то наших читачів хлібом не годуй, а дай їм щось таке. Ми маємо щотижневий тираж три мільйони примірників. Три мільйони читачів щотижня, містере Сміт, як вам такий розмах? Як ми цього досягаємо? Пишемо про речі високі, духовні...

- Двоє немовлят-близнюків стали жертвою ведмедя-людожера, - пробурмотів Джонні.

Діс знизав плечима.

- Що вдієш, ми живемо в жорстокому світі, хіба ні? Людей треба повідомляти й про таке. Вони мають право знати. Але на кожний матеріал про низькі матерії ми даємо читачам три інші: як безболісно скинути зайву вагу, як досягти сексуального вдоволення й взаємної відповідності, як наблизитися до бога...

- А ви вірите в бога, містере Діс?

- Як по щирості, то ні, - відповів Діс і всміхнувся своєю улесливою усмішкою, - Але в нас демократична країна, одна з найбільших у світі, правда ж? І кожен - сам собі пастир. А головне - в бога вірять наші читачі. І в ангелів, і в чудеса...

- І у вигнання нечистої сили, і в диявола, і в чорні меси.

- От-от-от, ви правильно вловили. У нас спіритуалістична аудиторія. Люди справді вірять в усю цю потойбічну маячню. Ми маємо угоди з десятьма екстрасенсами, включаючи Кетлін Нолан, найславнозвіснішу ясновидицю Америки. Ми хотіли б укласти таку угоду й з вами, містере Сміт.




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.