Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 13 страница



- Так, - мовив він. - Так, може, й ваша правда.

- Дійшло! До нього дійшло! Хвалити бога!

- І все ж таки я повинен їхати, Семе.

Вейзак скинув руки.

- І чим ви там допоможете? Вона в руках лікарів і свого бога. Отак воно. І ви мали б це розуміти, як ніхто інший.

- Я потрібен батькові, - тихо сказав Джонні. - Це я також розумію.

- Як ви поїдете? Скоро північ.

- Автобусом. А до “Пітерового свічника” зловлю таксі. Міжміські автобуси там ще спиняються?

- Не слід цього робити, - сказав Сем.

Джонні нишпорив під ліжком, шукаючи черевики, і не міг їх знайти. Сем витяг їх з-під ліжка й віддав йому.

- Я одвезу вас.

Джонні поглянув на нього.

- Ви?

- Так, тільки прийміть легке заспокійливе.

- Але ж... ваша дружина... - Джонні зніяковіло збагнув: про особисте життя доктора Вейзака він знає тільки те, що його мати живе в Каліфорнії.

- Я розлучений, - сказав Сем. - Лікареві часом доводиться не ночувати вдома... якщо він не педіатр чи не дерматолог. І моїй жінці подружнє ліжко здавалося скоріш наполовину порожнім, ніж наполовину повним. От вона й заповнювала його ким трапиться.

- Пробачте, - зніяковіло мовив Джонні.

- У вас іде забагато часу на вибачення, Джоне. - Семове обличчя було лагідне, але очі суворі. - Взувайтеся.

 

 

Розділ дванадцятий

 

 

З лікарні до лікарні, - сонно думав Джонні, відчуваючи легке запаморочення від маленької голубої пілюлі, що її проковтнув перед тим, як вони із Семом вийшли з медичного центру й сіли в “ельдорадо” найновішої моделі. - З лікарні до лікарні, від людини до людини, з місця на місце”.

Хоч як дивно, десь глибоко в душі він тішився цією поїздкою: адже вперше за п’ять років опинився поза стінами лікарні. Ніч була ясна, в небі тугою годинниковою пружиною світла лежав Молочний Шлях, над темними шпалерами дерев слідом за машиною плив ще не повний місяць, а вони мчали на південь крізь Палмайру, Ньюпорт, Пітсфілд, Бентон, Клінтон. Колеса машини ледь шурхотіли серед навколишньої безмовності. З чотирьох динаміків стереомагнітофона линула тиха музика - Гайдн.

“В одну лікарню привезли каретою “швидкої допомоги”, в другу їду “кадилаком””, - подумав Джонні. Він не хотів перейматися тим, куди й чого їде. Досить було просто рухатись уперед, верстати дорогу, на час забувши й про матір, і про свій хист, і про людей, що залюбки лізли йому в душу (Він сам напросився... тільки не доторкайтесь до мене, гаразд?). Вейзак вів машину мовчки. Лише вряди-годи мугикав щось під музику.

Джонні дивився на зорі. Дивився на шосе, майже пустельне о цій пізній порі. Воно безупинно розмотувалось і стелилося під колеса машини. Вони поминули дорожній пост в Огасті, де Вейзак сплатив митний збір і одержав квитанцію. І знов поїхали вперед - Гарднер, Саббатас, Льюїстон...

Майже п’ять років, більше, ніж деякі засуджені вбивці проводять за ґратами.

Він заснув.

І йому наснилося...

- Джонні, - сказала йому мати в тому сні. - Джонні, допоможи мені, зціли мене. - На ній були жебрацькі лахи, і вона повзла до нього по бруківці. Обличчя її було бліде. З колін точилася кров. У ріденькому волоссі копошилися білі воші. Мати простягала до нього тремтливі руки. - Господь бог наділив тебе своєю силою, - казала вона. - Це велика відповідальність, Джонні. Велика довіра. Ти повинен бути гідним її.

Джонні взяв її руки, накрив їх своїми й сказав:

- Духи зла, полиште цю жінку.

Мати підвелася.

- Зцілилася! - вигукнула вона голосом, сповненим дивного, лиховісного тріумфу. - Зцілилася! Мій син зцілив мене! Хай славляться його земні діяння!

Джонні намагався заперечувати, сказати їй, що він не хоче вершити славні діяння, зціляти недужих, говорити чужими голосами, провіщати майбутнє чи знаходити загублені речі. Він намагався висловити це, але язик не корився наказам його мозку. Тим часом мати вже пройшла повз нього й віддалялася брукованою вулицею, раболіпно й смиренно згорблена, та водночас було в ній і щось зухвале, і голос її гучав, наче сурма:

- Він спас мене! Спаситель! Він спас мене! Спаситель!

Аж раптом він із жахом побачив, що за нею сунуть тисячі, а може, й мільйони інших - покалічених, скоцюрблених, смертельно переляканих. Була там і гладка жінка-репортер, що хотіла знати, кого демократи висунуть на президента в 1976 році; і якийсь убитий горем фермер у комбінезоні, з фотографією свого сина - усміхненого юнака у формі військово-повітряних сил, що не повернувся з нальоту на Ханой у 1972 році, - старий хотів знати, живий його син чи загинув; і схожа на Сейру заплакана молода жінка, що піднімала на руках немовля з величезною головою, на якій, мов фатальні письмена, голубіли вени; і якийсь дід з покрученими артритом руками; і ще сила-силенна людей. Вони розтяглися на багато миль, вони терпляче дожидатимуть і зрештою вб’ють його своїми розпачливими німими благаннями.

- Він спас мене! - долинав до нього переможний материн голос. - Спаситель! Він спас мене! Спас!

Він намагався сказати їм, що не може ні зціляти, ні спасати, та ледве розтулив рота, як хтось найближчий учепився в нього рукою і почав трусити.

Його справді трусили. То була рука Вейзака. Машину заливало яскраве жовто-рожеве світло - моторошне світло, що перетворило добре Семове обличчя на страхітливу личину якоїсь потвори. В першу мить Джонні здалося, ніби це йому ще сниться, але потім побачив, що світло йде від ліхтарів навколо автостоянки. Як видно, поки він лежав у комі, і ліхтарі стали не такі. Холодне біле світло змінилось оцим неприродним жовто-рожевим, що лягало на шкіру, наче фарба.

- Де це ми? - сипло запитав він.

- Біля лікарні, - сказав Сем. - Камберлендська терапевтична.

- А-а. Гаразд.

Джонні випростався на сидінні. Соннота зійшла з нього не враз і ще лишалася на дні свідомості скалками чогось розбитого, але не виметеного до кінця.

- Ви готові йти?

- Так, - сказав Джонні.

Вони перейшли стоянку. В темній навколишній зелені тихо сюрчали цвіркуни. То там, то там зблискували вогники світляків. Думками Джонні заволоділа матір, та водночас він не міг не втішатися свіжим духмяним запахом ночі й легкими дотиками вітерця до шкіри. Ніч дихала здоров’ям, і цей здоровий дух ніби вливався в нього самого. Та ось він знову згадав, чого сюди приїхав, і власне радісне відчуття здалось йому майже блюзнірським - але тільки майже. І воно ніяк не минало.

 

 

 

Назустріч їм ішов коридором Герб, і Джонні побачив, що той у старих штанах, черевиках на босу ногу і в піжамній куртці. З вигляду батька він зрозумів, як несподівано все сталося. Це сказало йому більше, ніж він хотів знати.

- Синку... - мовив Герб.

Він увесь якось змалів, наче зсохся.

Джонні обняв його, і батько заплакав. Уткнувся в сорочку Джонні й глухо ридав.

- Тату, - сказав Джонні. - Ну годі, тату, годі.

Герб і далі плакав, поклавши руки йому на плечі.

Вейзак одвернувся й розглядав картинки на стінах - нічим не примітні акварелі місцевих художників.

Герб трохи заспокоївся. Утерши очі рукавом куртки, він сказав:

- Ти бачиш, так у піжамі й приїхав. А мав же час перевдягтися, поки чекали “швидку”. Просто не подумав. Мабуть, це вже старече.

- Та ну, ти що.

- Гаразд. - Герб випростав плечі. - То це тебе твій друг лікар привіз? Дуже люб’язно з вашого боку, докторе Вейзак.

Сем знизав плечима.

- Пусте.

Джонні з батьком пройшли до невеличкої вітальні й сіли.

- Тату, а вона...

- Згасає, - мовив Герб. Він начебто опанував себе. - При тямі, але згасає. Вона питала про тебе, Джонні. Мабуть, тільки задля тебе й тримається.

- .Не я винен, - сказав Джонні. - На мені вся в...

Він здригнувся від болю і вражено втупився в батька: той ухопив його за вухо й сильно крутнув. Хто б міг сподіватися такого від людини, яка щойно плакала в тебе на грудях. То був Гербів давній спосіб карати за найтяжчі провини. Як пригадував Джонні, востаннє батько скуб його за вуха в тринадцять років, коли він наробив шкоди їхнім стареньким “ремблером”: необачно натис на педаль зчеплення, і машина тихо покотилася з узгірка й ввігналась у сарай на задвір’ї.

- Ніколи не смій цього казати, - звелів Герб.

- Тату, ти що!

Герб пустив вухо, і ледь помітна усмішка ворухнула кутики його рота.

- Забув уже, як скубуть за вуха, еге? Мабуть, думав, що й я забув? Ні, Джонні, не сподівайся.

Джонні й далі приголомшено дивився на батька.

- Ніколи не смій себе винуватити.

- Але ж вона дивилася ті кляті...

- Новини, атож. Така збуджена була, аж тремтіла вся... коли бачу - лежить на підлозі й хапає ротом повітря, наче риба, витягнута на берег. - Герб присунувся ближче до сина. - Лікар не мав часу заходити в деталі, одначе спитав мене про якісь “героїчні зусилля”. Я нічого йому не сказав. На ній лежить її власний гріх, Джонні. Вона уявила собі, що знає волю Господню. Отож ніколи не винувать себе за цей її гріх. - В очах його знов зблиснули сльози. Голос став хрипкий. - Бог мені свідок, я любив її все життя, але останнім часом з нею було дуже важко. То, може, так воно й на краще.

- Мені можна до неї?

- Так, вона в кінці коридора, у тридцять п’ятій палаті. Там знають, що ти маєш приїхати, і вона теж знає. І ще одне, Джонні. Хоч би що вона казала, ти погоджуйся. Не дай їй... не дай їй померти з думкою, що все було марно.

- Авжеж. - Джонні помовчав. - Ти підеш зі мною?

- Не тепер. Хай потім.

Джонні кивнув головою і рушив коридором. Світло було пригашене. І тепер та коротка мить серед лагідної теплої ночі здалась йому страшенно далекою, зате зринув у пам’яті отой моторошний сон, що привидівся йому в машині.

Палата 35. Віра Елен Сміт - сповіщала невеличка картка на дверях. Чи він знав, що її друге ім’я Елен? Мав би знати, але напевне пригадати не міг. Зате йому пригадалось інше: як одного сонячного літнього дня на пляжі Олд-Орчард мати, усміхнена й весела, принесла йому загорнутий у носову хустрчку брикет морозива. Як він, мати й батько грали-в карти на сірники - згодом, погрузнувши в релігії, вона забороняла в домі карти, навіть для гри в крибідж. Пригадався Джонні і той день, коли його вжалила бджола й він, ревучи на всю горлянку, прибіг до матері, а вона поцілувала набрякле місце, витягла пінцетом жало й приклала до ранки змочену в питній- соді полотнинку.

Він штовхнув двері й увійшов. Мати безформною купою лежала на ліжку, і Джонні подумав: “Отак і я лежав”. Сестра лічила їй пульс, а почувши, що двері відчинилися, обернулась, і тьмяне коридорне світло зблиснуло на скельцях її окулярів.

- Ви син місіс Сміт?

- Так.

- Джонні? - Материн голос був сухий, безбарвний, і в ньому, наче камінці в порожньому гарбузику, шурхотіла смерть.

Від цього голосу - хай бог боронить! - у Джонні аж мороз побіг поза шкірою.

Він підійшов ближче. Ліва половина материного обличчя перетворилася на жахливу маску. Рука на простиралі скидалась на клішню. “Інсульт, - подумав Джонні. - Те, що старі люди називають ударом. Атож. Влучна назва. Саме такий вона має вигляд. Наче зазнала страшного удару”.

- Це ти, Джоне?

- Я, мамо.

- Джонні! Це ти?

- Так, мамо.

Він підступив ще ближче й примусив себе взяти ту кощаву клішню.

- Мені потрібен мій Джонні, - жалісно промовила вона.

Сестра кинула на Джонні співчутливий погляд, і йому захотілося врізати їй межи очі.

- Ви б не могли залишити нас самих?

- Та я, бачте, не повинна....

- Слухайте, це моя мати, і я хочу побути з нею наодинці, - сказав Джонні. - Як ви на це?

- Ну...

- Принеси мені соку, татусю! - хрипко закричала мати. - Я, мабуть, вип’ю цілу карафу!

- Та вийдете ви зрештою? - гримнув Джонні на сестру.

Нараз його пойняла страшна туга, і він не міг зосередитись. Здавалось, його затягує в якийсь темний вир.

Сестра вийшла,

- Мамо... - промовив він, сідаючи біля ліжка.

Його не полишало дивне відчуття двоїстості, оберненого плину часу. Скільки разів мати сиділа отак біля нього, мабуть, теж тримала його всохлу руку й розмовляла з ним? Він пригадав період, коли був поза часом, коли палата наче наблизилась до нього й він бачив усе крізь прозору плацентарну плівку, - і тоді материне обличчя схилялося над ним, і з уст її повільно линули гримкі, нерозбірливі звуки.

- Мамо... - знову промовив він і поцілував її спотворену руку.

- Дай мені цвяхи, я сама це зроблю, - сказала мати. Її ліве око мовби заклякло в очниці, зате праве дико викочувалось, наче в коня від ударів острогами. - Мені потрібен Джонні,

- Мамо, я тут.

- Джон-ні! Джон-ні! Джон-ні!!!

- Мамо! - сказав він, боячись, що повернеться сестра.

- Ти... - Мати затнулась і трохи повернула голову до нього. - Нахилися сюди, щоб я тебе бачила, - прошепотіла вона.

Він нахилився, як вона просила.

- Ти прийшов, - сказала вона. - Дякую. Дякую. - З її здорового ока потекли сльози.

Друге, вражене ударом, незворушно дивилося вгору.

- Ну звісно, прийшов.

- Я бачила тебе, - прошепотіла мати. - Яку чудесну силу дав тобі Господь, Джонні! Хіба я тобі не казала? Хіба не казала, що так буде?

- Атож, казала.

- Він призначив тобі справу, - провадила мати. - Не тікай від неї, Джонні. Не ховайся в печері, як Ілія, не змушуй його посилати велику рибину, щоб вона поглинула тебе. Не роби цього, Джоне.

- Ні, не зроблю. - Він тримав материну руку-кліш-ню. В голові у нього гупало.

- Ти не гончар, а гончарна глина, Джоне. Запам’ятай.

- Гаразд.

- Запам’ятай це! - різко промовила вона, і Джонні подумав: “Знову її повело на дурниці”.

А втім, ні; власне, це були не більші дурниці, ніж ті, що їх вона говорила й тоді, коли він вийшов з коми.

- Пильно дослухайся до тихого голосу, коли почуєш його.

- Гаразд, мамо, я дослухатимусь.

Вона трохи повернула голову на подушці і... невже всміхнулася?

- Мабуть, ти думаєш, що я втратила розум. - Вона ще трішечки повернула голову й тепер дивилася просто на нього. - Але це нічого не важить. Ти впізнаєш той голос, коли він озветься до тебе. Він скаже тобі, що робити. Як казав Єремії, і Даниїлові, і Амосу, і Аврааму. Настане й твоя черга. Він тобі скаже. І коли він скаже, Джонні... виконай свій обов’язок.

- Гаразд, мамо.

- Яка сила... - пробелькотіла вона. Голос її ставав глухим і нерозбірливим. - Яку силу дав тобі Господь... Я знала... Я завжди знала... - Голос їй урвався.

Здорове око заплющилось. Друге й далі безтямно дивилося в стелю.

Джонні посидів біля ліжка ще хвилин п’ять, а тоді встав і рушив до дверей. Він уже взявся за ручку й ледь прочинив двері, коли сухий, шелестливий материн голос, в якому звучав суворий наказ, змусив його прикипіти до місця.

- Виконай свій обов’язок, Джоне.

- Авжеж, мамо.

Більш йому не випало поговорити з матір’ю. Вона померла наступного ранку, 20 серпня, о п’ять хвилин на дев’яту. В той самий час у містечку на північ від її лікарні Уолт і Сейра Хезлітти сперечалися через Джонні й мало не посварились; а десь на південь Грег Стілсон чинив суд над одним юним поганцем.

 

 

Розділ тринадцятий

 

 

- Ти не розумієш, - переконливим, безмежно терплячим тоном умовляв Грег Стілсон хлопця, що сидів у задній кімнаті поліційної дільниці в Ріджуеї. Хлопець, голий до пояса, сидів, відкинувшись на складаному стільці, й пив із пляшки пепсі-колу. І поблажливо посміхався до Грега Стілсона, не розуміючи, що більш, як двічі, Грег нічого не повторює; він розумів тільки те, що хтось один у кімнаті - велике лайно, а от хто саме, він ще цілком не усвідомив.

І оце усвідомлення належало в нього вселити.

При потребі - й із застосуванням сили.

Надворі був ясний і теплий серпневий ранок. На деревах співали пташки. І Грег відчував, що його щаслив ва доля десь зовсім близько, ближче, ніж будь-коли. Отож треба бути обережним з цим юним поганцем. Це ж бо не якийсь там кривоногий патлатий мотоцикліст, від якого смердить потом. Цей хлопчина вчиться в коледжі, волосся в нього помірно довге й чисто вимите, аж блищить; до того ж він племінник Джорджа Гарві. Хоча Джордж і не дуже ним переймається (Джордж у 1945 році з боями пройшов Німеччину й для цих довгогривих жевжиків має всього три слова, і то далеко не “з днем народження”), та все ж рідна кров. А в муніципальній раді Джордж має неабияку вагу. “Ви там повчіть його розуму, - сказав він Грегові, коли той доповів, що начальник поліції Віггінс заарештував сина його сестри. - Тільки не перебирайте міри. Все ж таки рідна кров”.

Хлопець дивився на Грега з лінивою зневагою.

- Я-то розумію, - сказав він. - Ваші пси забрали в мене футболку, і я хочу, щоб її повернули. А от вам не завадить дещо зрозуміти. Якщо мені її не віддадуть, я нацькую на вас Американську лігу захисту громадянських свобод.

Грег підвівся, перейшов до сталево-сірого канцелярського сейфа, що стояв проти сатуратора-автомата, дістав в’язку ключів, вибрав потрібний і відімкнув сейф. На паці бланків реєстрації дорожньо-транспортних пригод лежала червона футболка. Він узяв її і розправив так, що стало видно напис: “Ляж під мене, крихітко”.

- Ти ходив у ній, - мовив Грег тим самим м’яким тоном. - По вулицях.

Хлопець гойднувся на задніх ніжках стільця й ковтнув ще трохи пепсі. На обличчі його блукала все та сама поблажлива, майже глузлива посмішка.

- Ходив, - сказав він. - І хочу, щоб її мені повернули. Це моя власність.

У Грега починала боліти голова. Цей зухвалий шмаркач не розуміє, як просто все робиться. Кімната звуконепроникна, і крику з неї не чути, це вже не раз перевірено. Ні - він не розуміє. Не тямить.

Але не давай собі волі. Не перебирай міри. Не наламай дров.

Легко сказати. Та й зробити звичайно неважко. Але часом... часом він не знав упину.

Грег сягнув рукою в кишеню і дістав газову запальничку.

- То ви нагадайте своєму гестапівцю Віггінсу й моєму дядечку-фашистові, що перша поправка до конституції... - Хлопець раптом замовк, і очі його розширились. - Що це ви... Гей, ви!

Анітрохи на нього не зважаючи, принаймні зовні цілком спокійно, Грег клацнув запальничкою. Газове полум’я метнулося вгору, і він підпалив футболку. Зайнялася вона добре.

Передні ніжки стільця грюкнули об підлогу, і хлопець метнувся до Грега з пляшкою пепсі в руці. Його самовдоволена посмішка зникла, в розширених очах спалахнули занепокоєння, подив і гнів - гнів розбещеного шалапута, якому надто довго все дозволяли.

Його ніхто не називав клятим хирляком, подумав Грег Стілсон, і біль у нього в голові посилився. Ні, не можна давати собі попуску.

- Ану, віддай! - закричав хлопець.

Грег тримав футболку, затисши її зверху двома пальцями й напоготові упустити на підлогу, коли припече.

- Віддай, чуєш, лайно! Вона моя! Вона...

Грег поклав руку хлопцеві на голі груди й штовхнув його скільки було сили - а сили було вдосталь. Хлопець відлетів у другий кінець кімнати, і гнів його змінився тривогою, а потім - нарешті - і страхом, чого й хотів Грег.

Грег кинув димлючу футболку на кахляну підлогу, підняв хлопцеву пляшку й вилив на футболку рештки пепсі. Вона лиховісно зашипіла.

Хлопець поволі підводився, спираючись плечима на стіну. Грег перехопив його погляд. Очі в хлопця були карі й широко-широко розплющені.

- Нам треба порозумітися, - мовив Грег, і власні слова долинули до нього наче здалеку, приглушені болісним стугоном у голові. - Ми зараз влаштуємо просто отут, у цій кімнаті, невеличку співбесіду й з’ясуємо, хто з нас лайно. Ти вловив мою думку? Нам потрібно дійти певних висновків. Ви ж там у коледжі любите це робити? Доходити висновків?

Хлопець уривчасто втягнув у себе повітря. Тоді облизав губи, наче хотів щось сказати, і раптом заволав:

- Поможіть!

- Атож, помогти тобі таки треба, - сказав Грег. - І я тобі поможу.

- Ви ненормальний, - бовкнув племінник Джорджа Гарві, а тоді знову заволав, ще голосніше: - Поможіть!

- Може, й так, - мовив Грег. - Цілком може бути. Але нам, синку, треба з’ясувати, хто тут лайно. Розумієш, до чого я веду?

Він позирнув на пляшку від пепсі у своїй руці й зненацька люто торохнув нею об ріг сейфа. Пляшка розлетілася вщент, і, побачивши на підлозі скалки, а в руці Грега наставлену на нього шийку пляшки з гострими зазубреними краями, хлопець заверещав. Його джинси, витерті до білого між ніг, раптом потемніли. Обличчя набрало кольору старого пергаменту. А коли Грег ступив до нього, чавлячи скло важкими черевиками, що їх носив і взимку і влітку, хлопець безпорадно притиснувся до стіни.

- Коли я виходжу на вулицю, я надягаю білу сорочку, - промовив Грег і вискалив білі зуби. - Іноді й з краваткою. А ти виходиш на вулицю, начепивши на себе якусь ганчірку із сороміцьким написом. То хто з нас лайно, хлопчику?

Племінник Джорджа Гарві щось проскімлив. Його вирячені очі не відривалися від зазубреної скляної шийки в Греговій руці.

- Ось я стою тут чистий і сухий, - провадив Грег, підступаючи трохи ближче, - а в тебе тече по обох ногах у черевики. То хто з нас лайно?

Він почав злегенька тицяти скляними гостряками в голі й пітні хлопцеві груди, і племінник Джорджа Гарві заплакав. “Ось через таких і країна розколюється, - подумав Грег. Каламутна, хмільна лють гула й нуртувала в голові. - Через отаких смердючих шмаркатих плаксіїв, як цей”.

Гляди тільки, не перебери міри... не наламай дров...

- І говорю я, як людина, - сказав Грег, - а ти, хлопче, верещиш, наче свиня в брудній калюжі. То хто ж лайно?

Він знову тицьнув шийкою пляшки хлопцеві в груди; один з гострих зубців ледь проштрикнув шкіру під правим соском, і там виступила манюсінька крапелька крові. Хлопець завив.

- Я розмовляю з тобою, - сказав Грег. - І раджу тобі відповідати так, як ти відповідаєш своїм учителям. То хто з нас лайно?

Хлопець щось запхикав, але розібрати ті звуки було годі.

- Відповідай, якщо хочеш скласти цей екзамен, - не вгавав Грег. - Я ж випущу з тебе тельбухи, синку. - І в цю мить він був здатен на таке. Тим-то й уникав дивитись на ту краплю крові, щоб не знавісніти остаточно, бо тоді б йому стало байдуже, чи то племінник Джорджа Гарві, чи будь-хто інший. - Ну, то хто лайно?

- Я, - мовив хлопець і захлипав, як мала дитина, що боїться лихого розбійника, який чигає вночі за дверима спальні.

Грег посміхнувся. У голові гупало, в очах спалахували різноколірні цятки.

- Ну що ж, це вже добре. Для початку. Але цього не досить. Я хочу, щоб ти сказав: “Я лайно”.

- Я лайно, - промовив хлопець, і далі хлипаючи.

З носа в нього потекли шмарклі й так і повисли. Він утер їх затиллям долоні.

- А тепер я хочу, щоб ти сказав: “Я велике лайно”.

- Я... я велике лайно.

- Ну, а тепер ще одне, і, мабуть, на цьому й закінчимо. Скажи: “Дякую, що ви спалили цю. погану футболку, мер Стілсон”.

Тепер хлопець був ладен на все. Перед ним відкривався вихід на волю.

- Дякую, що ви спалили цю погану футболку. В очах у Грега спалахнуло, і він черкнув скляним

гостряком по м’якому животі хлопця, так що показалася смужечка крові. Скло ледь дряпнуло шкіру, але хлопець завив так, наче за ним гналися всі чорти з пекла.

- Ти забув сказати “мер Стілсон”, - мовив Грег, і раптом усе минулося.

Біль востаннє гупнув у голові, просто між очима, і зник. Грег ошелешено дивився на шийку пляшки в своїй руці й ледве пригадував, звідки вона взялася. От бісова дурниця. Мало не полетіло все шкереберть через цього паршивого недоумка.

- Мер Стілсон! - кричав хлопець. Він уже не тямив себе зі страху. - Мер Стілсон! Мер Стілсон! Мер Стіл...

- От тепер добре, - сказав Грег.

- ...сон! Мер Стілсон! Мер Стілсон! Мер...

Грег сильно ляснув його по обличчю, і хлопець стукнувся головою об стіну. Тоді замовк, безтямно витріщивши очі.

Грег підступив майже впритул до нього. Простяг руки, повільно взяв хлопця за вуха й притягнув його голову до себе, так що вони аж діткнулися носами. Очі їхні розділяло не більш як півдюйма.

- Так от, твій дядечко в цьому місті велика сила, - тихо промовив він, тримаючи голову хлопця за вуха, як за дужки. Очі в того були величезні, карі й мокрі від сліз. - І я також сила... скоро буду... хоч мені й далеко до Джорджа Гарві. Він тут народився, виріс і все таке. І якщо ти розкажеш дядечкові про те, що тут сталося, він може надумати покласти край моїй діяльності в Ріджуеї.

Губи хлопцеві сіпались у майже безгучному плачі. Грег повільно труснув його голову за вуха, і їхні носи знову діткнулися.

- Та, певно, не надумає... ти його добряче вивів із себе цією футболкою. Але може. Кревні зв’язки - то неабищо. Отож подумай про це, синку. Якщо ти розкажеш дядечкові, що тут сталося, і дядечко потурить мене звідси, я, мабуть, порішу тебе. Ти мені віриш?

- Так, - прошепотів хлопець.

Щоки його блищали від сліз.

- Так, сер, мер Стілсон.

- Так, сер, мер Стілсон.

Грег пустив його вуха.

- Атож, - мовив він, - я порішу тебе, але перед тим розкажу всім охочим слухати, як ти тут обпудився, ревів і пускав шмарклі.

Він одвернувся й швидко відійшов, так наче від хлопця погано тхнуло; а тоді знову рушив до сейфа. Дістав з полиці коробку пластиру й кинув через кімнату хлопцеві. Той злякано відсахнувся й не зловив її, потім квапливо нахилився й підняв коробку з підлоги, видимо боячись, що Стілсон нападеться на нього й за це.

Грег показав рукою.

- Туалет отам. Опорядися. Я дам тобі іншу футболку. Пришлеш її назад випрану, без слідів крові. Зрозумів?

- Так, - прошепотів хлопець.

- Сер! - гримнув на нього Стілсон. - Сер! Сер! Сер! Не можеш запам’ятати?

- Сер, - простогнав хлопець. - Так, сер. Так, сер.

- І чого вас тільки навчають. Ніякої поваги, - сказав Грег. - Ніякої.

Біль у голові озвався знову. Грег вгамував його, але тепер болісно бурувало в шлунку.

- Ну гаразд, годі. Хочу тільки ще дати тобі одну добру пораду. Коли ти восени, чи коли там, повернешся до свого бісового коледжу, то не уявляй собі, ніби тут сьогодні було щось не так. Не обманюйся щодо Грега Стілсона. Краще про це забути, хлопче. І тобі, й мені, і Джорджеві. Якщо ти станеш про це думати й тобі зрештою здасться, що ти зможеш на мені відігратись, то буде найбільша помилка в твоєму житті. І, може, остання.

З цими словами Грег вийшов, кинувши на хлопця презирливий погляд: той стояв з переляканими очима, губи його тремтіли, на животі й грудях запеклися цяточки крові. Він скидався на цибатого десятирічного хлопчиська, якого вигнали із шкільної бейсбольної команди.

Грег подумки побився об заклад із самим собою, що більш ніколи не матиме клопоту через цього хлопця, - і виграв. Через кілька днів Джордж Гарві зупинився біля перукарні, де голився Грег, і подякував йому за “дещицю здорового глузду”, яку той вклав у голову його племінникові.

- Вмієте ви ладнати з молодими, Грег, - сказав він. - Не знаю... але здається мені, вони мають до вас повагу.

- Нема за що дякувати, - відповів Грег.

 

 

 

Тим часом як Грег Стілсон спалював у Ріджуеї, штат Нью-Гемпшир, футболку з непристойним написом, у Бангорі, штат Мен, Уолт і Сейра Хезлітти сиділи за столом і снідали. Уолт читав газету.

Раптом він з брязкотом поставив на блюдечко чашку з кавою і сказав:

- Ти диви, Сейро, твій давній приятель потрапив у газету.

Сейра годувала Денні. Вона була в халаті, з незачесаними косами й ледь розплющеними очима. Відсотків на вісімдесят вона ще спала після вчорашньої вечірки. Почесним гостем був Гаррісон Фішер - конгресмен від третього округу Нью-Гемпширу ще з доісторичних часів і певний кандидат на переобрання наступного року. Отож вечірка мала для них з Уолтом політичне значення. Політика. Це слово останнім часом не сходило в Уолта з язика. Вчора він випив куди більше за Сейру, та ось уже зранку одягнутий і бадьорий, а вона мов з багнюки вилізла. Хіба ж це справедливо?

- Кака! - сказав Денні й виплюнув фруктову суміш.

- Фе, як негарно, - мовила Сейра і обернулась до Уолта. - Це ти про Джонні Сміта?

- А то про кого ж.

Вона підвелась і перейшла до того краю столу, де сидів Уолт.

- Що там з ним? Усе гаразд?

- Судячи з того, що тут написано, він живий-здоровий, і сам чорт йому не брат, - сухо відказав Уолт.

У Сейри майнула була невиразна думка, чи не пов’язано це якось з її недавніми відвідинами Джонні й отією історією, але величезний заголовок приголомшив її:

 

ДРАМАТИЧНА ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ:

ПАЦІЄНТ ПІСЛЯ ТРИВАЛОЇ КОМИ

ВИЯВЛЯЄ ЗДІБНОСТІ ЕКСТРАСЕНСА

 

Репортаж написав Девід Брайт. На вміщеному в тексті фото Сейра побачила Джонні: він стояв, усе такий же худий, жалюгідний і геть розгублений у безжальному світлі фотоспалаху, над простертим на підлозі чоловіком - то був, як сповіщав підпис, Роджер Дюссо, репортер льюїстонської газети. Над фотографією стояло: “Наслідок одкровення: репортер непритомний”.

Сейра сіла на стілець поруч Уолта й почала читати. Це не сподобалося Денні, і він затарабанив по відкидному столику свого високого крісельця, вимагаючи ранкового яєчка.




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.