Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 12 страница



Сестра прикрила трубку рукою.

- Таксофон у вестибюлі.

- Дякую, - сказав Джонні й відняв у неї трубку. Натиснувши важіль, він набрав нуль. Почувся сигнал “зайнято”. - Що таке з цим апаратом?

- Слухайте! - гукнула сестра, що розмовляла зі своєю косметичкою. - Що це ви собі думаєте? Ану, віддайте!

Джонні згадав, що в лікарні свій комутатор, і набрав дев’ятку, щоб вийти на зовнішню лінію. Тоді знову набрав нуль.

Зневажена сестра з розпашілим від гніву обличчям ухопилася за трубку. Джонні відштовхнув її. Вона рвучко обернулась, побачила Ейлін і ступила до неї.

- Ейлін, він що, здурів? - сердито запитала вона.

- Не знаю, він...

- Чергова, - пролунало в трубці.

- Чергова, мені треба повідомити про пожежу в Олдтауні, - сказав Джонні. - Будь ласка, дайте мені номер куди подзвонити.

- Гей, - озвалась одна із сестер. - Де горить?

Ейлін нервово переступила з ноги на ногу.

- Він каже, у мене вдома.

Сестра, що розповідала косметичці про своє помешкання, вражено витріщила очі.

- О боже, це ж той самий, - мовила вона. Джонні показав на панель, де мигтіло вже п’ять чи шість лампочок.

- Чом ви не підете й не спитаєте, чого тим людям треба?

Телефоністка зв’язала його з олдтаунським пожежним депо.

- Мене звуть Джон Сміт, я хочу повідомити про пожежу. Вулиця... - Він поглянув на Ейлін. - Яка ваша адреса?

У першу мить Джонні подумав, що нічого вона не скаже. Уста її ворушились, але з них не вилітало ані звуку. Дві сестри, що пили каву, покинули свої чашки, відступили в найдальший куток комірчини й там шепотілися проміж себе, наче малі дівчатка в шкільній вбиральні. Очі їхні були злякано розширені.

- Я вас слухаю, - нагадав голос у трубці.

- Ну ж бо, - мовив Джонні. - Вам не жаль своїх котів?

- Центральна, шістсот двадцять чотири, - сказала Ейлін мовби знехотя. - Ой, Джонні, вскочили ви в халепу.

Джонні повторив у трубку адресу.

- Горить у кухні, - додав він.

- Як ваше прізвище, сер?

- Джон Сміт. Я дзвоню з Бангора, з медичного центру.

- Скажіть, а звідки у вас такі відомості?

- Ми будемо на телефоні до кінця дня. Мої відомості точні. А тепер їдьте гасіть. - Він грюкнув трубкою.

- ...і сказав Семові Вейзаку, що його мати не...

Сестра замовкла й утупилася в Джонні. Якусь хвилю він відчував, як вони всі дивляться на нього, їхні погляди лягали йому на шкіру невеличкими гарячими важками, і він знав, що з того буде, і ця свідомість перевертала йому нутрощі.

- Ейлін, - мовив він.

- Що?

- У вас є знайомі в сусідньому будинку?

- Так... Там живуть Берт і Дженіс.

- Хтось із них тепер удома?

- Мабуть, Дженіс... атож, вона напевне вдома.

- То чом би вам не подзвонити їй?

Ейлін кивнула головою, нараз збагнувши, до чого він веде. Вона взяла у нього трубку й набрала номер. Сестри стояли, жадібно стежачи за ними, так наче випадково натрапили на захоплюючу телевізійну передачу.

- Алло, Джен? Це Ейлін. Ви в кухні?.. Слухайте, зробіть ласку, вигляньте у вікно, подивіться, як там... одне слово, чи все там гаразд з моїм будинком... Та тут один знайомий каже... Ну, я потім поясню, коли ви подивитесь, добре?.. - Ейлін почервоніла. - Так-так я чекатиму. - Вона поглянула на Джонні й повторила: - Ой, Джонні, вскочили ви в халепу.

Запала мовчанка, якій, здавалось, і кінця не буде. Нарешті Ейлін почула відповідь. Вона довго слухала, а тоді якимсь дивним, притишеним голосом, зовсім не схожим на її звичайний голос, промовила:

- Ні-ні, все гаразд, Джен. Уже викликали... Ні... Я не можу зараз сказати, потім поясню. - Вона позирнула на Джонні. - Атож, дуже дивно, як я дізналася... але я поясню. Принаймні спробую. Бувайте.

Вона поклала трубку. Всі дивилися на неї: сестри - з жадібною цікавістю, Джонні - з незворушною впевненістю.

- Джен каже, з кухонного вікна пробивається дим, - мовила Ейлін, і всі три сестри разом зітхнули, їхні очі, розширені й наче осудливі, знов звернулися на Джонні.

Очі суддів”, - похмуро подумав він.

- Треба їхати додому, - сказала Ейлін. Владна, гостра на язик, завжди певна себе лікарка-фізіотерапевт обернулася на звичайну маленьку жінку, що тривожиться за своїх котів, свою оселю і речі. - Я... я не знаю, як вам і дякувати, Джонні... Пробачте, що я вам не повірила, але ж... - І вона заплакала.

Одна із сестер ступила до Ейлін, але Джонні випередив її. Він узяв Ейлін під руку й вивів у коридор.

- Ви справді можете... - прошепотіла вона. - Як ото кажуть...

- їдьте додому, - сказав Джонні. - Я певен, що все буде добре. Трохи кіптяви, трохи води, та й годі. Мабуть, загине отой кіноплакат, що висів у кухні, а більш нічого.

- Так, я поїду. Дякую, Джонні. Хай благословить вас Господь.

Ейлін поцілувала його в щоку й задріботіла коридором. Один раз вона озирнулась, і на обличчі її читалося щось дуже схоже на забобонний страх.

Сестри стояли рядком за своєю скляною перегородкою й витріщалися на Джонні. Раптом вони нагадали йому трійко сорок на телефонному дроті, які сидять і визирають унизу що-небудь яскраве, блискуче, що можна було б роздзьобати на шматки.

- Ідіть на виклики, - сердито сказав Джонні, і від самого його голосу вони злякано сахнулись назад.

А він пошкандибав коридором до ліфта, залишивши їх розносити новий поголос. Він дуже стомився. Боліли ноги. Стегнові зв’язки були мовби втикані битим склом. Йому хотілося швидше лягти.

 

 

Розділ одинадцятий

 

 

- То що ви думаєте робити? - спитав Сем Вейзак.

- О боже, хіба ж я знаю, - відповів Джонні. - Скільки їх там, кажете?

- Чоловік вісім. Один із новоанглійського відділення Ассошіейтед Пресе. Репортери двох телевізійних компаній з камерами й освітленням. Головний лікар дуже сердитий на вас, Джонні. Він вважає, що ви повелися негідно.

- Краще б у жінки згорів будинок? - спитав Джонні. - Що ж до преси, то, гадаю, в них сьогодні дуже бідний на новини день.

- Та ні, це не так. Форд наклав вето на два законопроекти. В одному з ресторанів Тель-Авіва вибухнула бомба. А в аеропорту поліційний собака винюшив чотириста фунтів марихуани.

- То чого ж вони тут? - спитав Джонні.

Коли Сем прийшов до палати й сказав, що у вестибюлі збираються репортери, його перша думка була про те, як це може подіяти на матір. Вона, як і батько, сиділа в Паунелі, готуючись до своєї прощі до Каліфорнії, куди мала вирушити наступного тижня. І Джонні, й батько вважали, що з тієї подорожі добра не буде. Може, звістка про те, що її син виявився екстрасенсом, змусила б Віру відмовитись від свого наміру, але Джонні боявся, що в цьому разі ліки завдали б більше шкоди, ніж користі. Така новина могла одразу загнати матір у домовину.

З другого боку, - ця думка нараз сяйнула в Джонні і й сповнила його надією, - вона могла й переконати матір знову вдатися до медицини. І

- Вони тут, бо те, що сталося, також неабияка новина, - відказав Сем. - З усіма класичними елементами сенсації.

- Нічого я такого не зробив, просто...

- ...Просто сказали Ейлін Мегон, що загорівся її будинок, і він таки загорівся, - тихо промовив Сем. - Облиште, Джонні, ви ж мали знати, що рано чи пізно все дійде до преси.

- Я не женуся за рекламою, - похмуро сказав Джонні.

- Ні. Я й не мав цього на думці. Землетрус теж не женеться за рекламою. Але преса пише про нього. Люди хочуть знати.

- А що, як я відмовлюся говорити з ними?

- Це не вихід, - відповів Сем. - Вони підуть ні з чим і попереказують найбезглуздіші чутки. А коли ви вийдете з лікарні, наваляться на вас усім гуртом. І тицятимуть вам під носа свої мікрофони, так наче ви сенатор чи верховода гангстерів. Як вам це?

Джонні подумав.

- Брайт теж там?

- Так.

- А що, як я запрошу його сюди? Він зможе взяти інтерв’ю, а тоді переказати його іншим.

- Можна й так, але цим ви страшенно розчаруєте решту. А розчарований репортер буде вашим лютим ворогом. Он Ніксон їх розчарував, і вони роздерли його на шматки.

- Я ж не Ніксон, - сказав Джонні.

Вейзак широко посміхнувся.

- І хвалити бога, - мовив він.

- А що пропонуєте ви? - спитав Джонні.

 

 

 

Коли Джонні ступив у західний вестибюль лікарні, всі репортери підхопились і рушили до нього. На ньому була біла сорочка з відкритим коміром і сині джинси, тепер видимо завеликі. На шиї вирізнялися рубці, що залишилися після операції. Обличчя його було бліде, але спокійне. Фотоспалахи раз у раз осявали його холодним вогнем і змушували здригатись і примружувати очі. Посипалися запитання.

- Стривайте! Стривайте! - гукнув Сем Вейзак. - Пацієнт ще не зовсім одужав! Він хоче зробити коротку заяву і відповість на кілька запитань, але тільки за умови, що буде порядок. Відступіть і дайте йому змогу вільно дихати!

Спалахнули два телевізійні софіти й залили вестибюль неприродно ясним світлом. У дверях юрмилися лікарі й медсестри, щоб і собі побачити виставу. Джонні відсахнувся від світла й подумав: невже отак засліплює і акторів на сцені? Він почував себе наче в якомусь химерному сні.

- А ви хто такий? - закричав до Вейзака якийсь репортер.

- Я Семюел Вейзак, лікар цього молодого чоловіка, і прошу затямити: не Зак, а Вейзак.

Усі засміялись, і обстановка трохи розрядилася.

- Джонні, ви добре себе почуваєте? - спитав Вейзак.

- Цілком, - відказав Джонні.

Було вже надвечір, і оте раптове прозирання пожежі в кухні Ейлін Мегон віддалилося, втратило вагу й стало лише невиразним спогадом.

- То що ви маєте сказати? - гукнув один з репортерів.

- Ну, - мовив Джонні, - було так... Мій фізіотерапевт - Ейлін Мегон. Вона дуже мила жінка й дуже допомагає мені відновити сили. Розмієте, я попав у автомобільну катастрофу і... - Одна з телекамер подалася вперед, наставивши йому в лице об’єктив, і це на мить вивело його з рівноваги. - ...і добряче охляв. М’язи наче одібрало. Отож сьогодні вранці ми були у фізіотерапевтичному кабінеті, я вже кінчав робити вправи, коли раптом відчув, що її будинок горить. Тобто, якщо сказати точніше... - О боже, ти говориш, як придурок! - Я відчув, що вона забула вимкнути газову плиту і кухонна штора ось-ось займеться. Тоді ми пішли до телефону, викликали пожежників, і оце все.

На хвилю запала тиша: репортери перетравлювали оте “я щось таке відчув, і оце все”, - потім знов посипався град запитань, що змішалися в безладний галас. Джонні безпорадно озирався, почуваючи себе збитим з пантелику і страшенно вразливим.

- Питайте по одному! - гримнув Вейзак. - Піднімайте руки! Ви що - ніколи в школі не вчилися?

Зметнулися руки, і Джонні показав на Девіда Брайта.

- Ви б назвали це екстрасенсорним проявом, Джонні?

- Я б назвав це чуттям, - відповів Джонні. - Я робив вправи - згинання тулуба лежачи - і якраз закінчив. Ейлін подала мені руку, щоб помогти підвестись, і я дізнався.

Він показав на когось іншого.

- Мел Аллен, портлендська “Санді телеграм”. Містере Сміт, чи було то щось ніби зображення? Внутрішнє видиво?

- Ні, зовсім ні, - відказав Джонні, але й сам уже не міг пригадати, що воно було.

- З вами таке вже траплялося, Джонні? - запитала молода жінка в брючному костюмі.

- Так, кілька разів.

- Чи не могли б ви розповісти нам про ті інші випадки?

- Ні, я б не хотів.

Руку підняв один з телерепортерів, і Джонні кивнув на нього.

- Містере Сміт, чи були у вас такі прозирання до нещасливого випадку й спричиненої ним коми?

Джонні завагався.

У вестибюлі стало дуже тихо. Телевізійні софіти пекли йому обличчя, мов тропічне сонце.

- Ні, - сказав він.

Знов безладно залунали питання. Джонні розгублено озирнувся на Вейзака.

- Стоп! Стоп! - заволав той. А коли галас ущух, подивився на Джонні. - Ви стомилися, Джонні?

- Я відповім ще на два запитання, - сказав Джонні. - А потім... справді... у мене був важкий день... Прошу, мем.

Він показав на опасисту жінку, що протислася вперед між двома молодими репортерами.

- Містере Сміт, - запитала вона гучним, трубним голосом, - кого висунуть наступного року кандидатом на президента від демократів?

- Цього я вам сказати не можу, - відповів Джонні, щиро здивований таким запитанням. - Звідки мені знати?

Піднялося ще декілька рук. Джонні показав на високого чоловіка в темному костюмі, з сухим аскетичним обличчям. Той ступив крок уперед. У вигляді його було щось бундючне й слизьке.

- Містере Сміт, я Роджер Дюссо, із льюїстонської “Сан”, і мені хотілося б знати, чи усвідомлюєте ви, чому саме у вас виявився такий винятковий хист... якщо ви його справді маєте. Чому у вас, містере Сміт?

Джонні прокашлявся.

- Як я зрозумів, ви просите, щоб я обґрунтував : те, чого я сам не збагну. Цього я зробити не можу.

- Не обґрунтували, містере Сміт. А просто щоб пояснили.

Він думає, що я їх ошукую. Чи намагаюсь ошукати.

Вейзак ступив уперед і став поруч Джонні.

- Гадаю, я можу відповісти на ваше запитання, - сказав він. - Чи принаймні спробую пояснити, чому на нього не можна відповісти.

- А ви теж екстрасенс? - холодно спитав Дюссо.

- Авжеж. Як і кожен невролог, така вже це професія, - відповів Вейзак.

Усі засміялись, і Дюссо почервонів.

- Дами й панове представники преси, цей чоловік чотири з половиною роки був у коматозному стані. Ми, ті, хто вивчає людський мозок, не маємо і найменшого уявлення, чому він поринув у кому й чому вийшов з неї. Не маємо з тієї простої причини, що не розуміємо суті коматозного стану, так само як не розуміємо і що таке сон чи звичайнісіньке пробудження. Дами й панове, ми навіть не знаємо майже нічого про мозок жаби чи мурахи. Можете мене цитувати... бачите, який я безстрашний, еге?

Знов почувся сміх. Вейзак їм подобався. Не сміявся тільки Дюссо.

- Можете цитувати мене й коли я кажу, що, на мою думку, цей чоловік набув зовсім нової - чи, може, навпаки, дуже давньої - людської здатності. Чому? Коли я й мої колеги майже нічого не знаємо навіть про мозок мурахи, то як я можу відповісти на це? Не можу. Зате можу навести вам кілька цікавих фактів, які, імовірно, мають, хоча й не доконче, певне значення. Одна ділянка мозку Джона Сміта зруйнована безповоротно, це зовсім крихітна ділянка, але для мозку життєво важлива кожна часточка. Сам Джон називає її “мертвою зоною”, і там, як видно, були відкладені деякі елементи пам’яті. Схоже на те, що всі ці, сказати б, стерті карби пам’яті становили частину певної підгрупи, куди входили вулиці, дороги, дорожні знаки. Така собі частка ширшої групи понять, пов’язаних з обставинами місця. І тут ми маємо обмежене, але цілковите випадіння пам’яті, що, судячи з усього, обіймає як мовні, так і зорові функції.

А щоб зрівноважити цю втрату, в мозку Джона Сміта, як видно, прокинулась інша крихітна ділянка. Вона міститься в його тім’яній частині. Це одна з найрозвиненіших частин так званого передового, або мислячого, мозку. Електричні імпульси, що йдуть із цієї ділянки, зовсім не такі, якими мали б бути. Ну як?.. І ще одне. Тім’яна частина мозку має якесь відношення до чуття дотику, хоч міру його точно визначити ми не можемо, і міститься дуже близько до тієї частини, що розрізняє і визначає різні форми й структури. Так от, я спостеріг, що отим Джоновим прозиранням завжди передує якийсь дотик.

Запала тиша. Репортери гарячково записували. Телекамери, які перед тим присунулись до Вейзака, тепер від’їхали назад, щоб узяти в кадр і Джонні.

- Так я кажу, Джонні? - спитав Вейзак.

- По-моєму...

Раптом Дюссо проштовхався крізь юрбу репортерів. Спершу Джонні подумав, що той хоче стати поруч нього та Вейзака й виступити проти. Та потім побачив, як Дюссо знімає щось із шиї.

- То влаштуймо наочний показ, - сказав Дюссо. Він тримав у руках якийсь ніби медальйончик на тоненькому золотому ланцюжку. - Побачимо, що ви зможете зробити з оцим.

- Нічого ви не побачите, - відрубав Вейзак. Його волохаті, із сивиною брови грізно зійшлися на переніссі, і він дивився на Дюссо, мов пророк Мойсей. - Цей чоловік не ярмарковий фокусник, сер!

- Ви ж можете мене й дурити, - сказав Дюссо. - Він або має такий хист, або не має, правда ж? Поки ви тут наводили нам усякі міркування, я й собі де про що міркував. От хоч би про те, що ці хлопці ніколи не зроблять нічого на прохання, бо всі вони такі ж справжні, як мідні долари.

Джонні обвів поглядом інших репортерів. За винятком Брайта, що мав досить збентежений вигляд, усі вони нетерпляче дивилися на нього. І він раптом відчув себе християнином, якого кинули в яму до левів. “Вони так чи так не прогадають, - подумав він. - Якщо я зможу сказати йому щось, вони розпишуть це на всю першу сторінку. А якщо не зможу чи відмовлюся, вони теж розпишуть мене, тільки зовсім інакше”.

- То як? - спитав Дюссо.

Медальйончик погойдувався на ланцюжку, затиснутому в його руці.

Джонні позирнув на Вейзака, але той гидливо дивився вбік.

- Ану, дайте, - мовив Джонні.

Дюссо віддав йому медальйончик, і Джонні поклав його на долоню. Власне, то була медалька із зображенням святого Христофора. Він пустив кінець тоненького ланцюжка і, коли на долоні з сухим шарудінням утворилася маленька жовта купка, накрив медаль-ку другою рукою.

У вестибюлі запала мертва тиша. До гурту лікарів і сестер, що стояли біля дверей до коридора, приєдналося з півдесятка інших, які вже познімали халати й збиралися йти додому. В переході до кімнати відпочинку, де був телевізор і настільні ігри, з’юрмилися хворі. З головного вестибюля присунули вечірні відвідувачі. У повітрі аж бриніло напруження, наче там проходила потужна лінія електропередачі.

Джонні, блідий і худющий, у білій сорочці та бахматих джинсах, стояв мовчки. Він так міцно затис медальку в правій руці, що в сліпучому світлі софітів було виразно видно набряклі вени на зап’ястку. Перед ним із зачіпливим виглядом стояв сухий, непогрішимий і невблаганний Дюссо в своєму темному костюмі. Здавалося, тій хвилі не буде кінця. Ніде не чути було ні кахикання, ні шепоту.

- О-о, - тихо мовив Джонні. А потім: - Он воно як?

Його пальці трохи розтислись. Він поглянув на Дюссо.

- Ну? - спитав Дюссо, але голос його був уже не той, раптом утративши всю свою впевнену владність.

Не той, здавалося, був і стомлений, знервований молодик, який щойно відповідав на запитання репортерів. На губах Джонні блукала якась подоба усмішки, але в ній зовсім не вчувалося тепла. Голубі очі потемніли, стали холодними й відчуженими. Коли Вейзак побачив його такого, в нього аж мороз перебіг поза шкірою. Згодом він казав, що то було обличчя людини, яка розглядає під сильним мікроскопом цікавий різновид інфузорії-туфельки.

- Це медалька вашої сестри, - мовив Джонні до Дюссо. - Її ім’я було Енн, але всі звали її Террі. Вона ваша старша сестра. Ви дуже любили її. Мало не обожнювали землю під її ногами. - Зненацька голос Джонні Сміта разюче змінився. Тепер це був високий, ламкий і непевний голос підлітка. - Це тобі, Террі, коли переходитимеш Лісабон-стріт на червоне світло чи підеш гуляти в парк з якимсь хлопцем. Не забувай, Террі... не забувай...

Тілиста жінка, що питала, кого демократи висунуть наступного року на президента, злякано ойкнула. Один з телеоператорів хрипко пробурмотів:

- Боже милий!

- Годі, - прошепотів Дюссо.

На його обличчя набігла хвороблива сіра тінь. Очі викотились, а на нижній губі металічно блищали в різкому світлі крапельки слини. Руки його потяглися до медальки, ланцюжок якої обвивав тепер пальці Джонні. Але той порух був безсилий і нерішучий. Медалька погойдувалась у руці Джонні, відкидаючи гіпнотичні промінчики світла.

- Пам’ятай про мене, Террі, - благально провадив той самий хлоп’ячий голос. - Не пий, Террі, прошу тебе, бога ради, не пий...

- Годі! Годі, негіднику!

Раптом Джонні знов заговорив своїм звичайним голосом:

- Спочатку дешеве вино, так? Потім віскі. Вона померла від серцевого нападу в двадцять сім. Але носила цей образок десять років. Вона пам’ятала про вас, Родже. Ніколи не забувала. Не забувала... ніколи... ніколи... ніколи...

Ланцюжок вислизнув з його пальців, і медалька з ледь чутним мелодійним дзенькотом упала на підлогу. Якусь хвилю Джонні стояв нерухомо, з холодним, відчуженим обличчям і дивився в простір перед себе. Дюссо нишпорив біля його ніг, шукаючи медальку, і серед заціпенілої тиші чулось його хрипке, здавлене ридання.

Сяйнув фотоспалах, і обличчя Джонні проясніло й набуло свого звичайного вигляду. На ньому майнув переляк, потім жаль. Він незграбно присів поряд із Дюссо.

- Пробачте, - мовив він. - Пробачте, я не хотів...

- Дешевий шарлатан, дурисвіт! - закричав на нього Дюссо. - Це брехня! Брехня! Все брехня!

Він невміло, відкритою долонею, стукнув Джонні по шиї, і той повалився на підлогу й сильно вдарився головою. В очах у нього замерехтіли іскри.

Знявся галас.

Джонні невиразно, наче крізь туман, побачив Дюссо, що напролом пробивався до виходу. Навколо юрмились люди, і він бачив Дюссо мовби за лісом ніг. Потім поруч опинився Вейзак і допоміг йому сісти.

- Джоне, як ви? Він вас боляче вдарив?

- Не так боляче, як я його. Зі мною все гаразд.

Джонні спробував підвестися. Чиїсь руки - може, Вейзака, а може, ще кого - допомогли йому. Його похитувало й нудило, мало не вивертало.

Усе те було помилкою, страшенною помилкою.

Розлігся пронизливий зойк - то зойкнула опасиста жінка, що питала про кандидата від демократів. Джонні побачив, як Дюссо, чіпляючись за рукав її квітчастої блузи, повалився на коліна, а тоді стомлено зсунувся на плиткову підлогу біля дверей, яких так прагнув досягти. Медалька із зображенням святого Христофора була все ще у нього в руці.

- Зомлів, - сказав хтось. - Геть непритомний. Це ж треба.

- Це я винен, - мовив Джонні до Сема Вейзака. Горло йому здавило від сорому й каяття. - В усьому винен я.

- Ні, - заперечив Сем. - Ні, Джоне.

Та Джонні знав своє. Він вивільнився з Семових рук і пошкандибав туди, де лежав Дюссо, помалу приходячи до тями й мляво кліпаючи втупленими в стелю очима. Біля нього вже були два лікарі.

- Як він? - спитав Джонні.

І повернувся до репортерки в брючному костюмі. Але та відсахнулася від нього. На обличчі її майнула судомна гримаса страху.

Він повернувся в другий бік, до телерепортера, що питав, чи були в нього прозирання до катастрофи. Джонні відчував нагальну потребу пояснити комусь, як усе те сталося.

- Я не хотів йому зашкодити, - сказав він. - Слово честі, не хотів. Я й не знав...

Телерепортер відступив на крок.

- Авжеж, - мовив він. - Звісно, ви не хотіли. Він сам напросився, усі це бачили. Тільки... не доторкайтесь до мене, гаразд?

Джонні дивився на репортера приголомшено, губи його тремтіли. Він ще не зовсім отямився, але починав розуміти. Атож. Починав розуміти.

Телерепортер спробував видушити із себе усмішку, але здобувся лише на мертвотний вискал.

- Тільки не доторкайтесь до мене, Джонні. Будь ласка.

- Усе воно зовсім не так, - сказав Джонні - чи то намагався сказати. Згодом він не міг пригадати напевне, чи вимовив узагалі бодай якийсь звук.

- Не доторкайтесь до мене, Джонні, гаразд?

Репортер позадкував-до свого оператора, що спаковував апаратуру. Джонні стояв і дивився. Його почало трусити.

 

 

 

- Це ж для вашого-таки добра, - сказав Вейзак.

Позад нього стояла медсестра - біла примара, учениця чародія, - чаклуючи над візком з медикаментами, - цим наркотичним раєм солодкого забуття.

- Ні, - відмовився Джонні. Його й досі трусило, до того ж пройняло холодним потом. - Ніяких уколів. Ситий ними, аж по зав’язку.

- Тоді таблетку.

- І ніяких таблеток.

- Ви швидше заснете.

- А він зможе заснути? Отой Дюссо?

- Він сам напитав собі лиха, - тихо пробурмотіла сестра і здригнулась, бо Вейзак швидко озирнувся на неї. Та він лише осміхнувся.

- Правду каже, хіба ні? - мовив він. - Сам напитав собі лиха. Думав, що ви торгуєте порожніми пляшками, Джоне. Вам треба добре виспатись - і все стане на свої місця.

- Я сам засну.

- Джонні, прошу вас.

Було вже чверть на дванадцяту. Телевізор у другому кінці палати щойно вимкнули. Джонні й Сем разом подивилися знятий на плівку репортаж, який було показано одразу ж після повідомлення про те, що Форд наклав вето на два законопроекти. “Моя історія буде куди цікавіша”, - подумав Джонні з гіркою втіхою. Виступ якогось лисого республіканця, що прорікав утерті фрази про національний бюджет, не йшов ні в яке порівняння з матеріалом, що його відзняв оператор компанії ВАБІ у вестибюлі лікарні надвечір того дня. Репортаж кінчався тим, що Дюссо вганяється в юрбу із затиснутою в руці медалькою і падає непритомний, чіпляючись за гладку репортерку, наче потопаючий за соломину.

Коли ведучий почав розповідати про поліційного собаку, який знайшов чотириста фунтів марихуани, Вей-зак ненадовго вийшов, а повернувшись, повідомив, що вже перед тим, як репортаж скінчився, лікарняний комутатор захлинався від дзвінків людей, охочих поговорити із Джонні. Через кілька хвилин з’явилася сестра з візком, і Джонні зрозумів, що Сем спускався на пост не тільки для того, щоб довідатися про телефонні дзвінки.

Раптом задзвонив телефон у палаті.

Вейзак тихо лайнувся крізь зуби.

- Я ж сказав їм, щоб не з’єднували. Не відповідайте, Джоне. Я сам...

Та Джонні вже зняв трубку. Якусь хвилю він слухав, тоді кивнув головою.

- Так, усе правильно. - Він прикрив трубку рукою. - Це батько. - І за хвилю знов заговорив у трубку: - Привіт, тату. Ти вже, мабуть... - Та раптом замовк і став слухати. Легка усмішка, що торкнула була його вуста, згасла й змінилася виразом жаху. Губи безгучно заворушились.

- Джоне, що сталося? - різко запитав Вейзак.

- Гаразд, тату, - мовив Джонні майже пошепки. - Так... Камберлендська терапевтична... Я знаю, де це. Одразу за Єрусалимським пустищем... Так. Гаразд, тату... - Голос йому, урвався. Очі блищали, хоч сліз у них не було. - Я знаю, тату. Я також люблю тебе. Ти вже пробач... - Він знову послухав. - Так... Так, було... До побачення, тату... Атож. Ну, бувай.

Він поклав трубку й притис долоні до обличчя.

- З матір’ю?

- Так. З матір’ю.

- Інфаркт?

- Інсульт, - сказав Джонні, і Сем Вейзак тихенько, скрушно присвиснув. - Вони дивилися по телевізору новини... нічого ж не знали... а тут я... І її вдарило. О боже. Вона в лікарні. Тепер, як і з батьком щось станеться, матимемо троє потерпілих. - Він верескливо засміявся й дико повів очима з Вейзака на сестру і назад. - Оце то хист, - мовив він. - Кожному б такий. - І знов уривчасто, мало не істерично засміявся.

- їй дуже погано? - спитав Сем.

- Він не знає. - Джонні спустив ноги з ліжка.

Перед тим він уже перевдягнувся в лікарняний халат і був босий.

- Ви собі думаєте, що робите? - сердито запитав Сем.

- А що я такого роблю?

Джонні встав, і якусь мить здавалося, що Вейзак штовхне його назад на ліжко. Але той тільки дивився, як Джонні шкандибає до стінної шафи.

- Не робіть із себе посміховисько. Вам ще не можна, Джоне.

Не зважаючи на сестру - лише бог знає, скільки разів вони бачили його голі сідниці, - Джонні скинув з плечей халат, і він упав на підлогу. Під коліньми в Джонні випиналися грубі нерівні рубці й зникали в усохлих литках. Він понишпорив у шафі й витяг білу сорочку та джинси - те саме, в чому виходив до репортерів.

- Джоне, я категорично забороняю вам. Як ваш лікар і друг. Зрозумійте, це безумство.

- Забороняйте як хочете, а я однаково поїду, - сказав Джонні й почав одягатися. На обличчі в нього знову був той відчужений, занурений вираз, який Сем пов’язував з його трансами. Сестра тихенько ойкнула.

- Ви можете йти, сестро, - сказав Сем.

Вона позадкувала до дверей, якусь хвилю постояла там, потім вийшла. Явно знехотя.

- Джонні, - мовив Сем. Тоді встав, підійшов і поклав руку йому на плече. - Вашої вини в цьому немає.

Джонні повів плечем і скинув його руку.

- Де ж пак немає, - сказав він. - Коли це сталося, вона дивилася на мене. - Він почав застібати сорочку.

- Ви наполягали, щоб вона вживала ліки, а вона покинула.

Джонні на мить затримав погляд на Вейзаку, потім знов узявся до сорочки.

- Не сталося б цього сьогодні, то сталося б завтра, за тиждень, за місяць...

- За рік... Або за десять років.

- Ні. Не за десять, і навіть не за рік. І ви це знаєте. Чому ви так прагнете скинути все на себе?. Через отого бундючного репортера? Чи, може, це якийсь ненормальний прояв жалю до самого себе? Потреба впевнитися, що на вас лежить прокляття?

Обличчя Джонні сіпнулося.

- Коли це сталося, вона дивилася на мене. Невже ви не розумієте? Чи ви такий розтакий тупак, що не втямите цього?

- Вона збиралася у важку подорож, до Каліфорнії і назад, ви ж самі мені казали. На якісь там збори чи що. Як я зрозумів з ваших слів, щось дуже збудливе. Хіба не так? Так. І це майже напевне сталося б там. Інсульт - не грім з ясного неба, Джонні.

Джонні застебнув джинси й стомлено сів, так наче одягання геть знесилило його. Він був ще босий.




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.