Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 7 страница



- Гаразд, Віро, - мовив Герб. - Хай так.

Вона сягнула рукою по свої журнали й знов узялася гортати сторінки.

- Я знаю, - повторила вона тоном вередливої дитини.

- Гаразд, - сказав Герб.

Віра заглибилась у журнали. А він підпер руками підборіддя і задивився за вікно, на гру сонця й тіней, думаючи про те, як скоро після золотого мінливого жовтня настає зима. І про те, що краще б Джонні вмерти. Герб любив хлопця від самого його народження. Він бачив цікавість на маленькому синовому личку, коли приніс до його коляски крихітну деревну жабку й дав її хлопчикові в рученята. Він навчав Джонні ловити рибу, кататися на ковзанах, стріляти. Сидів біля нього ночами, коли 1951 року хлопця звалив тяжкий грип і температура в нього підскакувала до сорока градусів. Нишком змахував рукою сльози, коли Джонні закінчив з відзнакою середню школу й на випускному вечорі виголосив напам’ять промову, й разу не затнувшись. А скільки всякого іншого міг він пригадати: як навчав Джонні водити машину; як стояв разом з ним на носі “Болеро” того літа, коли вони їздили на відпочинок до Нової Шотландії, - Джонні було тоді вісім років, і він радісно й збуджено дивився, як судно розтинає воду; як допомагав йому робити уроки, споруджувати курінь, орієнтуватися за компасом, коли він був у бойскаутах. Усі ті спогади купчились у пам’яті без будь-якої послідовності в часі, і єдиною сполучною ланкою між ними був Джонні - хлопець, що жадібно пізнавав світ, який зрештою так жорстоко його занапастив. І тепер Герб бажав, щоб Джонні помер, - о, як він цього бажав! - щоб хлопець швидше помер, щоб перестало битись його серце, щоб зовсім зрівнялася вже ледь помітна ламана лінія електроенцефалограми, щоб він тихо згас, наче ґнотик свічки в розтопленому воску, - помер і звільнив їх від себе.

 

 

 

Роз’їзний продавець грозовідводів спинився біля придорожнього бару “Кеті” в Соммерсворті, штат Нью-Гемпшир, невдовзі після полудня однієї гарячої літньої днини 1973 року; ще не минуло й тижня від Четвертого липня[19], і майбутні грози, певно, тільки зароджувалися десь неподалік, у теплих надрах висхідних термальних потоків.

Його постійно мучила спрага, і спинився він біля “Кеті” лиш задля того, щоб угамувати її двійком склянок пива, зовсім не помишляючи про торгівлю. Та, глянувши за давньою звичкою на дах низької, схожої на ранчо будівлі й побачивши на тлі розжареного до металічного блиску неба рівний, без жодної зазубринки, гребінь, він перехилився на заднє сидіння й узяв пошарпану шкіряну сумку із зразками свого товару.

В барі панували сутінь, прохолода й тиша, якщо не рахувати приглушеного звуку з кольорового телевізора на стіні. Там було кілька завсідників, а за стойкою сам хазяїн, що одним оком дивився на екран, де йшла передача “Навколо світу”, а другим - на своїх клієнтів.

Продавець грозовідводів сів біля стойки й поклав свою сумку на вільний стільчик ліворуч. До нього підійшов хазяїн.

- Вітаю, добродію. Що п’ємо?

- “Будвайзер”, - відповів торговець. - І собі одну моїм коштом, як ви не проти.

- Я ніколи не проти, - сказав хазяїн. Принісши дві склянки пива, він узяв поданий йому долар і виклав на стойку тридцять центів решти. - Брюс Керрік, - відрекомендувався він і простяг руку.

Продавець грозовідводів потис її.

- А я - Догі, - мовив він. - Ендрю Догі. - І за одним духом вихилив півсклянки.

- Радий познайомитись, - сказав Керрік. Тоді на хвильку відійшов налити якійсь жінці з похмурим обличчям ще чарку текіли[20] й одразу ж повернувся до Догі. - Ви не з тутешніх?

- Ні, - відповів Догі. - Роз’їзний торговець. - Він озирнувся довкола. - У вас тут завжди так тихо?

- Та ні. В суботу й неділю завізно, та й в інші дні торгівля нівроку. Ну, й з приватних вечірок маємо добрий гріш - коли маємо. Одне слово, голодувати не голодую, але й “кадилака” в мене нема. - Він тицьнув пальцем на склянку Догі. - Повторити?

- І собі також, містере Керрік.

- Просто Брюс. - Хазяїн засміявся. - Мабуть, хочете щось мені продати.

А коли він повернувся з двома повними склянками, торговець сказав:

- Узагалі-то я зайшов до вас не за тим, а тільки промочити горло. Та коли вже ви про це заговорили... - Він звичним рухом завдав на стойку свою сумку. В ній щось забряжчало.

- Ну от, я ж казав, - засміявся Керрік.

Двоє із завсідників - старий з бородавкою над правим оком і молодший чолов’яга в сірому комбінезоні - придибали побачити, що продає Догі. Похмура жінка й далі дивилася “Навколо світу”.

Догі видобув із сумки три грозовідводи: один довгий з мідною кулькою на кінці, другий трохи коротший і третій - з фаянсовими ізоляторами.

- Що воно в біса... - почав був Керрік.

- Грозовідводи, - сказав старий з бородавкою і захихотів. - Він хоче врятувати твою пивничку від гніву божого, Брюсе. Ти краще послухай, що він тобі скаже.

Він знову засміявся, і чоловік у сірому комбінезоні приєднався до нього. Обличчя Керріка спохмурніло, І продавець грозовідводів зрозумів, що коли він і мав якийсь шанс, то в цю мить утратив його. Він був досвідчений торговець і знав, що такий химерний збіг характерів і обставин часом може звести нанівець будь-яку можливість щось продати ще до того, як випаде нагода показати товар. Отож він сприйняв невдачу по-філософськи і хоча й продовжував свою гру, але вже тільки за звичкою.

- Виходячи з машини, я випадково помітив, що цей гарний заклад не обладнано грозовідводами, а будівля ж то дерев’яна. Так от, за дуже помірну ціну, а як захочете, то й на виплат, на дуже вигідних умовах, я гарантую вам, що...

- ...що сьогодні о четвертій годині пополудні в цей гарний заклад торохне блискавка, - вискаливши зуби, докинув чоловік у сірому комбінезоні.

Старий з бородавкою захихотів.

- Містере, не ображайтесь, - мовив Керрік, - але ви бачите оце? - І показав на золотистий цвях на невеликій дерев’яній плакетці між телевізором і блискучим рядом пляшок. На цвях були настромлені якісь папірці. - Усе це рахунки, що мають бути оплачені до п’ятнадцятого числа. Вони написані червоним чорнилом. А скільки людей тут зараз, погляньте. Мені треба бути обачним. Треба...

- Про це ж я й кажу, - з півслова підхопив Догі. - Вам треба бути обачним. А придбати три чи чотири грозовідводи - це і є виявити обачність. Ви тут маєте живе діло. То не хочете ж ви, щоб усе воно згоріло дощенту від одного удару блискавки котрогось літнього дня, хіба не так?

- А чого, він би не проти, - озвався старий з бородавкою. - Отримав би страховку та гайнув собі до Флориди. Еге ж, Брюсі?

Керрік зиркнув на нього з відразою.

- До речі, про страховку, - знов заспівав своєї продавець грозовідводів. - Страхувальна сума в разі пожежі вам буде зменшена...

Чоловік у сірому комбінезоні втратив інтерес до розмови і відійшов.

- Страховку виплачують повністю, - відрубав Керрік. - Зрозумійте, я просто не можу тепер дозволити собі ніяких видатків. Тож вибачайте. Якщо ви захочете поговорити зі мною про це наступного року...

- Ну що ж, дасть бог, і поговоримо, - сказав продавець грозовідводів, відступаючись. - Дасть бог... - Ніхто не думає, що його може вразити блискавка, поки це не станеться, така вже постійна притичина в торгівлі цим товаром. Спробуй переконати такого, як оцей Керрік, що грозовідвід - найдешевша страховка на випадок пожежі, яку тільки можна придбати за свої гроші... Одначе Догі був філософ. Зрештою, він же не покривив душею, коли сказав, що зайшов сюди тільки промочити горло.

Щоб довести це й показати, що не має ні на кого зла, він замовив ще пива. Та цього разу частувати хазяїна вже не став.

Тим часом старий з бородавкою вмостився на стільчику поруч нього.

- А в нас тут років із десять тому теж торохнуло одного блискавкою, він саме грав у гольф, - сказав він. - Так на місці й поклало, наче купу лайна. А той один міг би приклепати грозовідвода просто собі на голову, правда ж? - Він знову захихотів, дихнув Догі в лице пивним перегаром, і той силувано всміхнувся. - А всі монети, що він мав у кишені, сплавило докупи. Так я чув. Блискавка - то чудна річ. Справді чудна. А ще, пригадую...

Чудна річ, подумав Догі, пускаючи повз вуха те, що бубонів старий, і тільки підсвідомо киваючи головою в потрібних місцях. А таки чудна, бо не вибирає, кого або що їй вразити. Чи коли...

Він допив пиво і вийшов, несучи свою сумку із страхувальним приладдям від гніву Господнього - мабуть, єдиним у своєму роді, що його будь-коли винайдено. Спека вдарила його наче молотом, але він усе-таки спинився на хвильку посеред порожнісінької стоянки для машин і поглянув на незаймано рівний гребінь даху. Дев’ятнадцять доларів дев’яносто п’ять центів, щонайбільше двадцять дев’ять дев’яносто п’ять - а той тип не може дозволити собі видатків. Він першого ж року заощадив би сімдесят доларів на внеску за змішане страхування, але не може дозволити собі видатків - а ти не можеш його переконати, коли ті блазні стовбичать поруч і підгавкують.

Може, колись він ще пошкодує.

Продавець грозовідводів сів у свій “б’юїк”, увімкнув кондиціонер і поїхав далі на захід, у напрямі Конкорда й Берліна, із зразками свого товару в шкіряній сумці на сидінні поруч, залишивши позаду всі ті грози, що їх уже, може, наганяло вітром там, де він щойно був.

 

 

 

На початку 1974 року Уолт Хезлітт зрештою склав іспити на звання адвоката. З цієї нагоди вони з Сейрою влаштували вечірку, запросивши всіх його, її та їхніх спільних друзів і знайомих - загалом більш як сорок чоловік. Пиво лилося рікою, і по всьому Уолт сказав: їм з біса пощастило, що сусіди не викликали поліцію. Коли зачинилися двері за останніми гістьми (десь о третій годині ночі), Уолт повернувся з передпокою і знайшов Сейру в спальні, вже роздягнену - на ній були тільки пантофлі й сережки з дрібними діамантиками, які він купив на виплат до дня її народження. Вони лягли в ліжко, полюбилися, а тоді заснули тяжким п’яним сном, від якого прокинулись аж пополудні, геть розбиті з похмілля. А через півтора місяця Сейра виявила, що вона вагітна. Ні вона, ні Уолт не сумнівалися, що зачали дитину отієї ночі після вечірки.

У Вашингтоні Річарда Ніксона помалу заганяли в глухий кут, обплутавши клубками магнітофонної стрічки із записами таємних розмов. Тим часом у штаті Джорджія один дрібний фермер, колишній офіцер флоту, а нині губернатор, на ім’я Джеймс Ерл Картер, у тісному колі друзів і прибічників уже почав обговорювати можливості зайняти пост, що його незабаром мав звільнити містер Ніксон.

А в 619-й палаті Східного медичного центру штату Мен і далі спав непробудним сном Джонні Сміт. Його тіло вже починало набирати положення утробного плоду.

Доктор Строунс, той, що розмовляв з Гербом, Вірою і Сейрою в лікарняній кімнаті нарад наступного дня після катастрофи, в кінці 1973 року помер від тяжких опіків. Його будинок загорівся на другий день Різдва. Бангорська пожежна охорона визначила, що причиною пожежі стало недбале розміщення ялинкових прикрас. Тепер за станом Джонні стежили два нові лікарі, Вейзак і Браун.

За чотири дні перед тим, як Ніксон пішов у відставку, Герб Сміт провалився в підвал будинку, що його споруджував у Греї, впав на тачку й зламав собі ногу. Кістка довго зросталась, але так і не зрослася як слід. Тепер Герб накульгував і в сльотаві дні мусив ходити з ціпком. Віра молилася за нього й наполягла, щоб він на ніч обгортав хвору ногу полотнинкою, яку особисто поблагословив велебний Фредді Колтсмор із Бессемера, штат Алабама. Коштувала та Колтсморова благословенна ганчірка, як називав її Герб, тридцять п’ять доларів. Та ніякої користі від неї він не відчував.

У середині жовтня, невдовзі після того, як Джералд Форд амністував відставного президента, Віра пройнялася впевненістю, що знов наближається кінець світу. Про її наміри Герб дізнався мало не в останню хвилину. Вона вже підготувала розпорядження переказати всі ті невеликі кошти, які вони надбали після нещастя із Джонні, Американському товариству Судного дня, подала папери на продаж будинку й домовилася з “Безкорисливою допомогою”, що звідти протягом двох днів пришлють машину й вивезуть усі меблі. Усе це з’ясувалося випадково, коли Гербові подзвонили з агентства купівлі та продажу нерухомого майна й запитали, чи вільно можливому покупцеві приїхати в другій половині дня оглянути будинок.

І оце тоді Гербові вперше по-справжньому урвався терпець.

- Та що ти собі, в бога, думаєш?! - гримнув він, витягши з дружини й решту тієї неймовірної історії.

Вони були у вітальні. Герб щойно подзвонив у “Безкорисливу допомогу” й сказав, що ніякої машини не треба. Надворі сіявся монотонний сірий дощ.

- Не зловживай ім’ям Господнім, Герберте. Не...

- Цить! Цить! Обридло вже слухати твою маячню про того Господа.

Вірі аж дух забило з переляку.

А Герб рвучко пошкандибав до неї, грізно стукаючи ціпком по підлозі. Вона відсахнулась у кріслі й звела на нього отой свій страдницький погляд, і Герба, хай бог йому простить, охопило нестримне бажання добряче молоснути її ціпком по голові.

- Ти ще не настільки здуріла, аби не тямити, що робиш, - сказав він. - Це тебе не виправдовує. Ти капостила за моєю спиною, Віро. Ти...

- Я не капостила! Це неправда. Я нічого такого...

- Капостила! - гримнув він. - То слухай, що я скажу, Віро. Отут тобі й межа. Молися собі скільки завгодно. Молитись нікому не заборонено. Пиши які хочеш листи - зрештою, марка коштує всього тринадцять центів. Коли вже тобі такі любі нікчемні брехні всіх отих божих трясунів, коли ти хочеш погрузнути в облуді й лицемірстві - погрузай. Але мене в це не вплутуй. Так собі й затям. Ти зрозуміла?

- Отче-наш-що-є-на-небі-хай-святиться-ім’я-твоє...

- Ти зрозуміла?

- Ти думаєш, що я божевільна! - закричала Віра, і обличчя її спотворила моторошна гримаса. Вона хрипко, здавлено заридала, оплакуючи свою цілковиту поразку й крах усіх надій.

- Ні, - відказав Герб, уже трохи спокійніше. - Ще ні. Але, мабуть, час уже нам, Віро, поговорити відверто й подивитися правді в лице. Я певен, ти таки збожеволієш, якщо не вилізеш із цього болота й не зважатимеш на реальні речі.

- Ось ти побачиш, - промовила вона крізь сльози. - Ти ще побачиш. Господь бог знає правду, але вичікує.

- Хай собі вичікує, але наших меблів він не дочекається, - похмуро кинув Герб. - І будьмо щодо цього однодушні.

- Надходить Судний день! - проголосила Віра. - Вже близько Апокаліпсис!

- Он як? Додай до цього п’ятнадцять центів - і купиш собі чашку кави, Віро.

За вікном суцільною запоною сіявся дощ. Того року Гербові сповнилося п’ятдесят два, Вірі - п’ятдесят один, а Сейрі Хезлітт - двадцять сім.

Джонні лежав у коматозному сні вже чотири роки.

 

 

 

Дитина народилася в ніч на Всіх святих. Перейми тривали дев’ять годин. Час від часу Сейрі давали подихати наркозом, і тоді були моменти, коли їй уявлялося, ніби вона в одній лікарні із Джонні, і вона раз у раз голосно кликала його на ім’я. Потім вона ледь пригадувала це і, певна річ, нічого не сказала Уолтові. А може, то їй просто наснилося, думала вона.

У неї народився хлопчик. Його назвали Денніс Едвард Хезлітт. Через три дні Сейру з немовлям виписали додому, і після Дня подяки вона повернулася до вчителювання. На той час Уолт підшукав собі нібито непогане місце в одній з бангорських адвокатських контор, і вони вирішили: якщо все піде добре, Сейра покине працювати в школі у червні 1975 року. Та сама вона була не дуже певна, чи їй справді хочеться цього. Вона полюбила свою роботу.

 

 

 

Першого дня 1975 року двоє хлоп’ят з Отісфілда, штат Мен, Чарлі Нортон і Норм Лоусон, гралися в сніжки на задньому дворі Нортонів. Чарлі було вісім років, Нормові - дев’ять. День видався хмарний і мрячний.

Відчуваючи, що їхній бій доходить кінця, - було вже майже час іти обідати, - Норм учинив напад на Чарлі й відкрив біглий вогонь. Пригинаючись і сміючись, Чарлі спершу задкував, а тоді повернув і пустився навтіки. Він перескочив через низьку кам’яну огорожу, що відділяла садибу Нортонів від лісу, й побіг униз стежкою до Стріммерового потічка. Норм ще встиг добряче заліпити йому по каптуру куртки.

Потім Чарлі зник з очей.

Норм перескочив через огорожу й став, видивляючись на засніжений ліс і слухаючи, як з беріз, сосон і ялин капотить тала вода.

- Вернися, курчатко! - гукнув Норм і заквоктав півнем.

Та Чарлі на це не клюнув. Його ніде й знаку не було; а втім, стежка збігала до струмка доволі круто, і він міг там ховатися. Норм знову заквоктав і нерішуче переступив з ноги на ногу. То був ліс Чарлі, його територія, а не Нормова. Норм любив добрий сніжковий бій, коли сам мав у ньому перевагу, але спускатися туди, де напевне чатував у засідці Чарлі з кількома твердими лискучими сніжками напоготові, йому аж ніяк не хотілося.

Проте він усе-таки пройшов з десяток кроків стежкою, як раптом знизу долинув пронизливий, відчайдушний крик.

Норм Лоусон ураз похолов, наче сніг під підошвами його зелених гумових чобітків. Дві сніжки, які він наготував проти Чарлі, випали в нього з рук і хляпнули на стежку. А знизу знов долинув крик, такий тонкий, що його було ледь чути.

“Ох ти ж чорт, він упав у струмок!” - подумав Норм, і його заціпеніння мов рукою зняло. Він побіг стежкою вниз, ковзаючись, послизаючись і раз навіть гепнувшись на озаддя. У вухах відлунювало калатання серця. Краєм свідомості він уявляв собі, як виловлює Чарлі із струмка в останню мить, коли той ось-ось уже зникне під водою, і як про його геройський вчинок напишуть у газеті.

За чверть дороги донизу стежка повертала під гострим кутом, і, діставшись до рогу, Норм побачив, що Чарлі Нортон усе-таки не впав у Стріммерів потічок. Він стояв у тому місці, де стежка виходила на рівний берег, і невідривно дивився на щось у підталому снігу. Каптур збився у нього з голови, і обличчя його було майже таке ж біле, як і сніг. Поки Норм підходив, з грудей Чарлі знову вихопився отой моторошний задишливий крик.

- Що там? - спитав Норм, підходячи ближче. - Чарлі, що з тобою?

Чарлі обернувся до нього. Очі його були вирячені, рот широко розкритий. Він намагався щось промовити, але видобув із себе лиш нерозбірливе мукання та сріблясту нитку слини. Тоді він показав пальцем.

Норм підступив ще ближче до нього й поглянув туди. Та раптом ноги під ним підітнулись, і він як стояв, так і сів. Перед очима в нього усе попливло.

З-під талого снігу витикалися дві ноги в синіх джинсах. Одна була взута в мокасин, друга - гола, жалюгідно-біла. Там-таки із снігу стирчала й рука, немовби благаючи порятунку, що так і не надійшов. Решта тіла ще була милосердно вкрита снігом.

Чарлі та Норм знайшли труп сімнадцятирічної Керол Денбарже, четвертої жертви Душогуба із Касл-Рока.

Минуло майже два роки, відколи він вчинив попереднє вбивство, і жителі Касл-Рока (Стріммерів потічок являв собою південну межу між Касл-Роком і Отісфілдом) почали заспокоюватись, гадаючи, що той кошмар нарешті скінчився.

Аж ні.

 

 

Розділ шостий

 

 

Через одинадцять днів після того, як було знайдено тіло Керол Денбарже, на північ Нової Англії налетів буревій з дощем і снігом. На шостому поверсі Східного медичного центру штату Мен того ранку все відбувалося з невеликим запізненням. Більшість персоналу не змогла вчасно дістатися на роботу, і ті, що дісталися, мусили крутитись, аби підтримувати сякий-такий лад.

Було вже по дев’ятій, коли одна з санітарок, молода жінка на ім’я Еллісон Коновер, принесла містерові Старрету його легкий сніданок. Містер Старрет одужував після інфаркту й “відбував свої два місяці” у відділенні інтенсивної терапії - то був звичайний термін післяінфарктного лікування.

Справи в містера Старрета йшли непогано. Він лежав у 619-й палаті й по секрету казав дружині, що найкраще спонукає його до одужання перспектива позбутися товариства живого трупа на другому ліжку. Невпинне шурхотіння штучних легенів того бідолахи заважає йому спати, скаржився він дружині. І, мовляв, зрештою вже й не знаєш, чого тобі хочеться: щоб той апарат і далі працював або щоб спинився. Спинився, так би мовити, намертво.

Коли Еллісон увійшла, телевізор у палаті був увімкнений. Містер Старрет сидів у ліжку з виносним пультом у руці. Щойно закінчилася програма “Сьогодні”, і він ще не надумав, чи дивитися мультик, що мав бути далі, чи вимкнути телевізор. Тоді б він знову лишився сам на сам із штучними легенями Джонні.

- А я вже майже втратив надію діждатися вас сьогодні, - сказав містер Старрет, без особливого захвату дивлячись на свій сніданок на підносі: апельсиновий сік, йогурт і пшеничні пластівці. От чого справді жадала його душа, то це двійка начинених холестерином яєць, засмажених на свіженькому вершковому маслі, з п’ятьма не надто хрусткими скибочками бекону збоку. А власне, саме тієї їжі, що найперше завдяки їй він і опинився тут у лікарняній палаті. Та це тільки якщо вірити його лікареві, людині з курячим мозком.

- Насилу добралася, - коротко пояснила Еллісон. Це вже сьомий пацієнт сьогодні казав їй, що майже втратив надію її діждатися, і ця фраза почала набридати. Еллісон була добра дівчина, але цього ранку почувала себе геть загнаною.

- О, пробачте, - сумирно мовив містер Старрет. - На дорогах дуже слизько, еге?

- Та вже ж, - відказала Еллісон, трохи відтаючи. - Якби не чоловікові колеса, то й не втрапила б сьогодні на роботу.

Містер Старрет натиснув кнопку, піднімаючи узголів’я ліжка, щоб зручніше було снідати. Електричний мотор, що приводив ліжко в рух, був маленький, але гучний. Та й звук телевізора перевищував звичайний - містер Старрет недочував, а пацієнт на другому ліжку, розказував він дружині, ніколи не нарікав на надмірну гучність. І ніколи не просив подивитися, що там показують по інших програмах. Містер Старрет, звісно, розумів, що ці його жарти - не вельми доброго смаку, та коли ти, переживши інфаркт, нидієш у палаті інтенсивної терапії разом з такою-от людиноподібною рослиною, то трохи чорного гумору просто потрібно, щоб не схибнутися.

Ставлячи перед містером Старретом піднос, Еллісон трохи підвищила голос, щоб його було чути за дзижчанням мотора й гомоном телевізора, і докінчила свою розповідь:

- Машини буксують по всій Стейт-стріт, і з цього, і з того боку узвишшя.

Тим часом на другому ліжку Джонні Сміт тихо промовив:

- Усе на дев’ятнадцять... Пан чи пропав... Моїй дівчині недобре...

- А знаєте, йогурт сьогодні начебто непоганий, - сказав містер Старрет. Він терпіти не міг йогурту, але ще дужче не хотів залишатися сам і як міг відтягував цю хвилину. Залишаючись на самоті, він тільки те й робив, що рахував свій пульс. - 3 легеньким таким присмаком лісового горіха і...

- Ви нічого не чули? - раптом запитала Еллісон, розгублено озираючись довкола.

Містер Старрет відпустив кнопку збоку ліжка, і дзижчання мотора змовкло. На екрані телевізора Елмер Фадд пальнув у Багса Банні й промазав.

- Ні, тільки телевізор, - відказав містер Старрет. - А що я мав чути?

- Та ні, нічого. Мабуть, то просто вітер за вікном.

Еллісон відчувала, як від напруження в неї починає боліти голова, - того ранку стільки було роботи, а обслуги не вистачало, - і потерла пальцями скроні, мовби хотіла вигнати біль, поки він не вгніздився там міцніш.

Ідучи до дверей, вона на мить спинилась і поглянула на друге ліжко. Якийсь він сьогодні ніби не такий? Ніби трохи повернувся, чи що? Та ні, не може бути.

Еллісон вийшла з палати й подалася далі коридором, штовхаючи перед себе візок зі сніданками. Ранок, як вона й передбачала, видався жахливий, усе йшло шкереберть, і вже над полудень у скронях їй аж гупало від болю. І вона, звісно, геть забула про все, що їй почулося чи здалося того ранку в 619-й палаті.

Та в наступні дні Еллісон дедалі частіше ловила себе на тому, що поглядає на Сміта, і, коли настав березень, вона вже майже не сумнівалася, що він трішечки випростався, ледь змінив положення, яке лікарі називали утробним. Не дуже помітно - ледь-ледь. Вона ще подумала була сказати про це комусь, та так і не сказала. Зрештою, хто вона така? Всього-на-всього санітарка, трохи більше, ніж кухонна обслуга. Справді, не її то діло.

 

 

 

Це сон, майнув у нього здогад.

Він був десь у темному похмурому місці - наче в якомусь переході. Стеля - така висока, що й не видно, - ховалася в сутіні. Стіни вилискували воронованою сталлю й ніби розходились догори. Він був сам, але ген здалеку до нього долинав чийсь голос. Він знав цей голос і вже чув ці слова - десь-то й колись-то. Цей голос злякав його. Він жалісно стогнав і замовкав, бився луною між хромованих сталевих стін, наче птах у пастці, що запам’ятався з дитинства. Той птах залетів у батьків сарайчик з інструментом і не знав, як звідти видобутись. Панічно кидався з боку в бік, розпачливо й тривожно кричав, бився об стіни, аж поки впав мертвий. І оцей голос звучав так само приречено, як той пташиний крик з далекого минулого. Йому не судилось вибратися звідси.

- Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся, - жалівся примарний голос. - Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів - свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не...

“Стережись!” - хотів закричати він. Хотів попередити той голос, але не міг розтулити рота. Стерегтися чого? Він не знав. Навіть не знав до ладу, хто він такий, хоча й невиразно пригадував, що колись був чи то викладачем, чи то проповідником.

- І-і-і-і-сусе!.. - вереснув далекий голос. Розгублений, приречений, передсмертний голос. - І-і-і-і-і...

Потім запала тиша. Завмирала вдалині луна. Згодом, через деякий час, той голос мав озватися знову.

І ось через деякий час - він не знав, скільки минуло, бо час не мав там значення чи міри, - він почав навпомацки вибиратися з того переходу, гукаючи у відповідь (а може, гукаючи тільки подумки) і ніби сподіваючись, що він і власник голосу разом знайдуть вихід звідти, чи, може, тільки бажаючи втішити й дістати якусь втіху натомість.

Та голос усе віддалявся й віддалявся, щомить глухішав, тихішав (“аж ген-ген”) і зрештою став луною луни. А тоді й зовсім завмер. Тепер він залишився сам-один у тому безлюдному й похмурому царстві сутіні. Він посувався вперед, і йому починало здаватися, що все це не привиддя, не міраж, не сон - принаймні не щось звичайне. Скидалося на те, що він опинився на фатальній межі, в переході між світом живих і світом мертвих. Але до котрого з них він простує?

До нього почали повертатися о́брази. Тривожні образи. Наче примари, що пристали до нього по дорозі, обступили з боків, спереду, ззаду, оточили моторошним кільцем, тричі обплелися навколо, сповнюючи його очі побожним жахом: то оце так воно буває? Він майже бачив їх, усі ті безплотні голоси чистилища. Було там і колесо, що невпинно оберталося серед темряви, Колесо Фортуни, червоне й чорне, життя і смерть... Ось його оберти сповільнилися. А на що ж він поставив? Він ніяк не міг пригадати, хоч пригадати мусив доконче, бо ставкою було саме його життя. Сюди чи туди? Або те, або те. Його дівчині було недобре. Він мав одвезти її додому.

Трохи згодом у переході стало начебто світліше. Спершу він подумав, що то тільки гра його уяви, щось ніби сон у сні, якщо таке можливе; та минув ще якийсь час - і світло стало надто ясне, щоб вважати його привиддям. Та й усе, що відбувалося з ним у тому переході, дедалі менше скидалося на сон. Стіни розсунулись, і тепер він ледве бачив їх, а глуха сутінь змінилася туманним сірим серпанком, схожим на присмерк теплого й хмарного березневого надвечір’я. І йому почало здаватися, що він уже й не в переході, а в кімнаті - майже в кімнаті, відокремлений від неї тільки тонесенькою плівкою, подібною до плаценти, - немов дитина, що ось-ось має народитись. Тепер він чув інші голоси - не просто відлуння, а справжні голоси, монотонні й глухі, наче то говорили давно забутими мовами якісь безіменні боги. Поступово ці голоси ставали виразніші, і зрештою він майже почав розуміти, що вони кажуть.

Час від часу він розплющував очі (чи то йому тільки здавалося) і справді бачив власників тих голосів: світлі, осяйні, розпливчасті постаті, що спершу не мали облич і то рухалися по кімнаті, то схилялись над ним. Йому й на думку не спадало озватися до них, принаймні на-початку. Він припускав, що цілком міг опинитись у загробному світі й що ті осяйні постаті належать ангелам.

З часом і обличчя, як перед тим голоси, ставали виразніші. Одного разу він побачив матір; нахилившись, вона потрапила в поле його зору й громовим голосом промовила просто в його задерте обличчя якусь страшенну нісенітницю. Іншим разом у кімнаті був його батько. Дейв Пелсен із школи. Медична сестра, яку він уже впізнавав, - її звали чи то Мері, чи то Марі. Обличчя й голоси то наближались, то віддалялися, зливаючись докупи.

Потім у свідомість закралося щось нове: відчуття, що він сам якось змінився. Це відчуття йому не подобалось. Воно викликало недовіру. Йому здавалося, що будь-яка переміна не віщує нічого доброго. Що вона може спричинитися тільки до смутку й лихоліття. Він поринув у темряву, маючи все, а тепер відчував, що виходить з неї без нічого, хіба лише з якоюсь прихованою дивною відмінністю.

Його сон доходив кінця. Сон чи що то там було - воно доходило кінця. Кімната стала тепер цілком реальна, цілком досяжна. І голоси, і обличчя...




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.