Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ двадцять перший 6 страница



Чим більше захоплювалась Віра цим псевдорелігійним мотлохом, тим частіше Герб мусив зупиняти її. Іноді він нишком рвав виписані нею чеки й просто виправляв баланс у чековій книжці. А коли пропозиція включала беззастережну умову: плата тільки готівкою, - доводилося й тупнути ногою. І зрештою дружина почала замикатись у собі й дивитися на нього з недовірою як на запеклого грішника й безбожника.

 

 

 

Зранку Сейра Брекнелл, як звичайно, йшла до школи. А от пообідні години й вечори її тепер мало відрізнялися від тих, що їх вона пережила після розриву з Деном: вона мовби поринула в забуття й чекала, поки щось станеться. У Парижі затягувалися мирні переговори. Ніксон дав наказ і далі бомбардувати Ханой, незважаючи на нову хвилю протесту в країні та за кордоном. На одній з прес-конференцій він пред’явив кінокадри, які переконливо доводили, що американські літаки не скидають бомби на північнов’єтнамські госпіталі, проте сам скрізь літав військовим вертольотом. Слідство у справі зґвалтування і вбивства офіціантки в Касл-Року зайшло у безвихідь після звільнення з-під варти мандрівного художника-рекламника, що колись відбув три роки у психіатричній лікарні штату Огюста, - всупереч усім сподіванням, його алібі виявилося неспростовним. Дженіс Джоплін виспівував блюзи...

Сейра сприймала всі ці вісті невиразно, мов голоси з іншої кімнати, де без кінця триває якась незбагненна вечірка.

Випав перший сніг - власне, й не сніг, а пороша, - потім ще раз припорошило, а за десять днів до Різдва замела хурделиця, та ще така, що того дня відмінили уроки в школі, і Сейра сиділа вдома, спостерігаючи у вікно, як сніг засипає Флег-стріт. Ті короткий роман із Джонні, - а втім, вона не була певна, чи випадало назвати це романом, - лишився в минулому, в іншій порі року, і вона відчувала, що образ Джонні починає стиратись у її пам’яті. То було майже панічне відчуття, так ніби частина її самої потопала. Потопала в небутті.

Сейра багато читала про травми голови, про коми, ушкодження мозку. Ніщо з прочитаного не вселяло надії. Вона дізналася, що одна дівчина з невеликого містечка в штаті Меріленд пролежала в коматозному стані шість років, а молодий англійський докер з Ліверпуля, якого вдарило по голові гаком портового підйомного крана, не виходив з коми чотирнадцять років і зрештою так і помер. Поступово той молодий дужий чоловік утрачав ознаки живої людини, всихав, у нього випадало волосся, зорові нерви під заплющеними повіками перетворювались на кашу, зв’я́зки та сухожилки скорочувались, і тіло мало-помалу набувало положення утробного плоду. Він ніби повертався назад у часі, мозок його дегенерував, і зрештою він знову став ще не народженою дитиною, що плавала у плацентарній рідині коми. Посмертний розтин тіла показав, що звивини й складки мозку в нього розгладились і його лобні частини стали майже зовсім рівні й гладенькі.

“Ой Джонні, як же це несправедливо! - думала вона, дивлячись, як надворі падає сніг, укриває все чистою білою ковдрою, ховає під нею переможене літо й багряно-золоту осінь. - Як несправедливо, що вони не дають тобі піти, хоч куди б лежала твоя дорога”.

Через кожні десять-дванадцять днів надходив лист від Герберта Сміта: Віра мала своїх адресатів, він - своїх. Він писав великими розгонистими літерами, користуючись старомодною авторучкою з чорнилом.

 

“Ми обоє живі й здорові. Усе чекаємо, як воно буде далі. Та й ви, мабуть, також. Так, Сейро, я теж читав дещо і знаю про те, про що ви ласкаво подбали написати нам у своєму листі. Нічого доброго не світить. Та ми, звісно, не втрачаємо надії. Я не такий побожний, як Віра, але по-своєму вірю в бога й тільки дивуюся, чому він не забрав Джонні до себе одразу, коли вже надумав це зробити. Який у тому сенс? Мабуть, ніхто не знає. Нам лишається тільки сподіватись”.

 

В іншому листі він писав:

 

“Цього року мені доводиться робити майже всі закупки до Різдва, бо Вірі набрело в голову, що різдвяні дарунки - це гріховний звичай. Уже з цього ви можете судити, що з нею стає дедалі важче. Вона й раніше вважала, що це не свято, а святий день, - ви розумієте? - і якби оце побачила, що я пишу просто “Різдво” замість “Різдво Христове”, то, напевне, ладна була б спопелити мене на місці. Вона завжди казала: “Не забуваймо, що це день народження Ісуса Христа, а не Санта-Клауса”, - але ніколи не заперечувала проти різдвяних дарунків. Навпаки, залюбки купувала їх сама. А тепер тільки те й робить, що гудить цей звичай. Здається мені, вона набирається цих химер від людей, з якими веде листування. Ой, як я хочу, щоб вона схаменулась і знову стала нормальною жінкою. А все інше в нас гаразд.

Герб”.

 

Потім надійшла різдвяна листівка, над якою Сейра трохи поплакала:

 

“Шлемо вам наші найкращі побажання напередодні свят, і якби ви захотіли приїхати й провести Різдво з двома старими диваками, то вільна кімната вас завжди чекає. Ми з Вірою живі й здорові. Сподіваюся, що Новий рік для всіх нас буде кращим, і я певен цього.

Герб і Віра”.

 

Вона не поїхала в Паунел на різдвяні канікули, почасти через Віру з її вибриками - читаючи між рядками Гербових листів, неважко було зрозуміти, що та дедалі глибше погрузала в свій химерний світ, - а почасти й через те, що тепер їхні взаємини здавалися Сейрі якимись дивними й майже нереальними. Вона тільки раз побачила зблизька непорушне тіло на ліжку бангорської лікарні, але відтоді їй завжди здавалося, ніби вона дивиться на нього в протилежний окуляр телескопу пам’яті: як і той аеронавт на повітряній кулі, Джонні був тепер аж ген-ген. Отож вона визнала за краще триматися від його батьків на відстані.

Мабуть, Герб також це відчув. З настанням 1971 року його листи почали надходити все рідше. В одному з них він як міг прозоріше натякнув на те, що час їй подумати про своє власне життя, а на закінчення додав: він, мовляв, не має сумніву, що в такої гарненької дівчини залицяльників не бракує.

Та ніяких залицяльників у Сейри не було, вона їх не хотіла. Джін Сідеккі, викладач математики, що колись, - як їй здавалося, тисячу років тому, - призначив їй побачення, після нещастя із Джонні непристойно скоро поновив свої зальоти й дати йому відкоша було нелегко, та зрештою начебто почав розуміти, що діла не буде. Хоч мав би зрозуміти й раніше.

Час від часу її запрошували й інші чоловіки, і один з них, студент юридичного факультету Уолтер Хезлітт, навіть трохи подобався їй. Сейра познайомилася з ним на новорічній вечірці у Енн Стаффорд. Вона збиралася заглянути туди на якусь часинку, одначе пробула досить довго і майже весь той час проговорила з Хезліттом. Сказати йому “ні” виявилося навдивовижу важко, але вона таки сказала, бо добре розуміла, чим він її привабив: Уолт Хезлітт, високий на зріст, з буйною темною чуприною та кривуватим іронічним усміхом, дуже нагадував їй Джонні. А це була аж ніяк не підстава зацікавитися чоловіком.

На початку лютого її запросив механік з автомайстерні у Клівз-Мілзі, що лагодив її машину. І знов Сейра майже погодилась, але потім повернула назад. Того чоловіка звали Арні Тремон. Він був ставний, смаглявий, мав по-своєму вродливе, усміхнене й трохи хиже обличчя. І нагадував їй Джеймса Броуліна, коміка з розважальної телепрограми, а ще дужче - одного студента-спортсмена на ім’я Ден.

Ні, краще було почекати. Почекати й побачити, як воно буде далі.

Але далі було ніяк.

 

 

 

Одного літнього дня 1971 року Грег Стілсон, на шістнадцять років старший і розумніший від того роз’їзного торговця бібліями, що до смерті забив собаку на безлюдній фермі в Айові, сидів у задній кімнаті своєї ново-заснованої контори страхування та купівлі-продажу нерухомого майна в Ріджуеї, штат Нью-Гемпшир. Роки, що минули відтоді, не дуже позначились на ньому. Хіба що набігли зморщечки навколо очей та ще зачіска стала довша (але цілком у межах пристойності). Він і тепер був добре вгодований чоловік, і його обертове крісло жалісно рипіло, коли він рухався.

Він сидів, курив сигарету “Пел-Мел” і дивився на молодика, що зручно розсівся у кріслі проти нього. Грег дивився на того молодика з таким виразом, з яким зоолог міг би розглядати цікавий екземпляр рідкісної тварини.

- Бачите в мені простачка? - спитав Санні Еллімен.

Зростом Еллімен сягав шести футів п’яти дюймів[15]. На ньому була старезна засмальцьована джинсова куртка з відрізаними рукавами й ґудзиками. Сорочки під нею не було. На голих грудях теліпався нацистський залізний хрест, чорний з білою облямівкою. Пряжка ременя, що виднівся під одвислим пивним черевом, являла собою вирізьблений із слонової кістки чималий череп. З-під зашпилених унизу холош джинсів витикалися збиті прямокутні носаки високих черевиків армійського зразка. Довгі, до плечей, патли аж лисніли від задавненого поту й машинного мастила. З мочки одного вуха звисала сережка у вигляді свастики, також чорної з білою облямівкою. На грубому пальці правої руки він крутив на ремінці шолом, схожий на вугільне відерце. На спині його куртки був вишитий червоний чорт з хитро примруженим оком і роздвоєним язиком. Над чортом ішов півколом напис: “Чортова дюжина”. А внизу - “Санні Еллімен, президент”.

- Ні, відказав Грег Стілсон. - Ніякого простачка я не бачу, зате бачу підозрілого на вигляд типа, схожого на ходячу гепу.

Еллімен на мить завмер, тоді розслабився й засміявся. Незважаючи на брудну зовнішність і густий дух давно не митого тіла, в його темно-зелених очах часом прозирав розум і навіть почуття гумору.

- Можете вважати мене й собакою, чоловіче, - сказав він. - Таке вже бувало. А я ж у вашій владі.

- І ти це визнаєш, еге?

- Ну звісно. Я залишив своїх хлопців у “Гемптонсі” і приїхав сюди сам. Тож хай усе впаде на мою голову, чоловіче. - Він посміхнувся. - Та якщо ми колись підловимо вас за подібних обставин, вам доведеться гірко шкодувати, що у вас не броньовані нирки.

- Ризикну, - сказав Грег. Тоді зміряв Еллімена поглядом. Обидва були здорові чолов’яги. І хоч Еллімен, судячи з вигляду, важив фунтів на сорок більше, то за рахунок не м’язів, а жиру. - Я тебе подужаю, Санні.

Обличчя Еллімена знов розпливлось у добродушній, приязній усмішці.

- Може, так. А може, й ні. Та й інша в нас гра, чоловіче. Облишмо всі ці нав’язлі в зубах американські кінозабавки. - Він нахилився вперед, ніби збирався звірити якусь велику таємницю. - Щодо мене особисто, то кожного разу, як мені перепаде шмат матусиного яблучного пирога, я вважаю за свій обов’язок накаляти на нього.

- Паскуда ти, Санні, - лагідно мовив Грег.

- Чого вам од мене треба? - запитав Еллімен, - Чом ви не говорите по суті? Спізнитеся на збори своєї християнської спілки.

- Ні, - сказав Грег усе так само спокійно. - Християнська спілка збирається по вівторках увечері. Отож ми маємо ще силу часу.

Еллімен гидливо пирхнув.

- Але я гадаю, - провадив Грег, - що це тобі чогось треба від мене. - Він висунув шухляду столу й дістав звідти три пластикові пакети з марихуаною. Упереміш із “травичкою” в них було й чимало желатинових капсул. - Оце я знайшов у твоєму спальному мішку, - сказав Грег. - Фе, фе, фе, Санні. Поганий ти хлопчина. Нікуди ти звідси не підеш і не вторгуєш дві сотні доларів. Тобі прямісінька дорога в Нью-Гемпширську тюрму.

- Ви не мали ордера на обшук, - відказав Еллімен. - Перший-ліпший паршивенький адвокат запросто мене витягне, і ви це знаєте.

- Нічого такого я не знаю, - промовив Грег Стілсон, Тоді відхилився в своєму обертовому кріслі й закинув на стіл узуті в мокасини ноги. - Я маю вагу в цьому місті, Санні. Кілька років тому я приїхав у Нью-Гемпшир з порожніми кишенями, а тепер завів тут непогане діло. Я допоміг муніципальній раді розв’язати деякі проблеми, зокрема, підказав, що робити з усією тією дрібнотою, яку поліція застукує на зіллі... Я, звісно, кажу не про таких зловмисників, як ти, Санні, не про заїжджий набрід, - з ними ми добре знаємо, що робити, коли хапаємо їх з такими дорогоцінними доказами, як оці, що в мене на столі... Я кажу про місцеву молодь. Ти ж розумієш, що ніхто тут не хоче заподіяти їм і найменшого зла. От я й придумав вихід. Замість посилати в тюрму, приставте, кажу, їх до роботи, хай попрацюють для громадського добра. І як гарно все пішло!..

Еллімен сидів і видимо нудився. І раптом Грег з грюкотом скинув ноги зі столу, схопив вазу з емблемою й пожбурив її в бік Санні. Ваза пролетіла з кінця в кінець кімнати менш ніж за дюйм від його голови й розбилася на друзки об шафу-картотеку в кутку. Уперше в очах Еллімена майнув переляк. А обличчя нині старшого й розумнішого Грега Стілсона на коротку мить знов стало обличчям того молодика, що колись замордував собаку.

- Тобі треба слухати, що я кажу, - мовив він тихо. - Бо ми тут обговорюємо твоє майбутнє протягом наступного десятиліття чи десь близько того. І якщо ти не маєш охоти робити кар’єру в тюремній майстерні, тобі треба уважно слухати мене, Санні. Треба слухати так, наче це знову твій перший день у школі, Санні. Треба добре все затямити, Санні.

Еллімен подивився на скалки розбитої вази, потім знову звів очі на Стілсона. Його вдаваний спокій змінився щирим зацікавленням. Останнім часом його ніщо не цікавило по-справжньому. Він поїхав до цього містечка по пиво, бо йому було нудно. Поїхав сам-один, бо було нудно. І коли цей чолов’яга перепинив його своїм фургончиком із синьою мигавкою на даху, Санні Еллімен подумав, що йому доведеться мати справу ще з одним містечковим охоронцем порядку, що патрулює свою територію і не може проминути небезпечного мотоцикліста на вдосконаленому “харлеї-девідсоні”. Але цей тип виявився не тим; за кого він його прийняв. Він був... він був...

Та він же навіжений! - сяйнуло в Санні, і він аж зрадів зі свого відкриття. - Онде на стіні в нього дві відзнаки за громадську діяльність, фотографії, де він розмовляє з членами Ділового клубу і з іншими поважними персонами, він заступник голови тієї смердючої містечкової спілки християн, а через рік стане головою, і при всьому тому він навіжений, як березневий кіт!”

- Гаразд, - озвався він. - Я весь увага.

- Моя кар’єра була, так би мовити, смугаста, - сказав Грег. - Траплялися в ній і злети, й падіння. І навіть деякі конфлікти із законом. Я хочу сказати, Санні, що не маю на тебе ніякого зла. На відміну від інших тутешніх городян. Вони ж бо читають “Юніон лідер” і знають, що виробляють цього літа твої дружки-мотоциклісти разом із тобою у “Гемптонсі”, отож залюбки кастрували б тебе іржавою бритвою.

- “Чортова дюжина” до цього непричетна, - сказав Санні. - Ми приїхали сюди з півночі штату Нью-Йорк позасмагати й покупатися. У нас відпустка, чоловіче. Ми не з тих, що бешкетують по всяких забігайлівках. Це роблять ватаги “Ангелів пекла”, “Чорних вершників” із Нью-Джерсі, але переважно знаєте хто? Шмаркаті студентики. - Санні зневажливо скривив рота, - Але газети не люблять про це писати, хіба не так? Вони воліють скидати все на нас, а не на Сьюзі й Джімів.

- Ви куди колоритніші, - м’яко зауважив Греґ. - До того ж Вільям Лоуб не полюбляє клуби мотоциклістів.

- Отой плішивий холуй! - буркнув Санні.

Грег висунув шухляду столу й видобув з неї пласку пінтову[16] пляшку віскі “Лідер”.

- За це треба випити, - сказав він і, з тріском відкрутивши ковпачок, за одним духом вихилив півпляшки. Тоді гучно хукнув, поморгав очима, на яких виступили сльози, й простяг пляшку через стіл. - Будеш?

Санні докінчив пляшку до останньої краплини. Гаряча хвиля знялась із шлунка й підкотила до горла.

- Підпалюйте, чоловіче, - видихнув він.

Грег відкинув голову й засміявся.

- Ми поладнаємо, Санкі. Я відчуваю, що поладнаємо.

- Чого вам треба? - знову спитав Санні, тримаючи в руці порожню пляшку.

- Нічого... поки що. Але я передчуваю... - Грегові очі нараз стали відчужені, майже відсутні. - Я казав тобі, що маю вагу в Ріджуеї. На наступних виборах я балотуватимусь на мера, і мене оберуть. Але це...

- Тільки початок? - підказав Санні.

- В усякому разі, перший крок. - Той відчужений вираз не сходив з Грегового обличчя. - Я доводжу розпочате до кінця. Люди це знають. І все, що роблю, я роблю добре. Я передчуваю... що мене чекає велике майбутнє. Високий злет, аж до неба. От тільки я... не зовсім певен... чого я прагну. Ти розумієш?

Санні лиш плечима знизав.

З обличчя Грега збіг відчужений вираз.

- Але я знаю одну історію, Санні. Історію про мишу, що витягла колючку з лапи лева. Цим вона віддячила левові за те, що він не з’їв її за кілька років перед тим. Знаєш цю історію?

- Може, й чув колись у дитинстві.

Грег кивнув головою.

- Так от, і ми тепер за кілька років перед тим... перед чим би там не було, Санні. - Він посунув через стіл пластикові пакети. - Я не стану тебе їсти. А міг би, якби захотів, ти знаєш. І ніякий паршивенький адвокат тебе не врятував би. У цьому місті, всього за двадцять миль від Гемптона, де коїться оте казна-що, тебе не врятував би й сам Кларенс Дарроу. Тутешні добрі люди раді були б побачити тебе за ґратами.

Еллімен нічого не відповів, але в душі припускав, що Грег має рацію. І хоч відібрані в нього наркотики на багато не тягли, проте всі оті татусі й матусі добропристойних Сьюзі та Джімів з превеликою охотою запроторили б його у Портсмут довбати каміння з наголо обстриженою головою.

- Я не стану тебе їсти, - повторив Грег. - Сподіваюся, ти не забудеш про це через кілька років, якщо я зажену собі в лапу колючку... чи, може, матиму для тебе якусь роботу. Пам’ятатимеш про мене?

Вдячність не значилася в куцому переліку людських почуттів, що їх визнавав Санні Еллімен, а от подив і цікавість значились. І щодо цього Стілсона він почував і те, і те. Навісний вогник у його очах обіцяв що завгодно, тільки не знудження.

- Хто знає, що станеться з нами за кілька років? - пробурмотів він. - Може, всіх нас, чоловіче, й живих уже не буде.

- Просто пам’ятай про мене. Оце все, чого я прошу. Санні подивився на скалки розбитої вази.

- Я пам’ятатиму, - сказав він.

 

 

 

Минув рік 1971-й. Відбуяла хвиля бешкетів на узбережжі Нью-Гемпширу, і місцеві підприємці, підсумувавши добрячі літні прибутки, забули про свої недавні нарікання. Сміховинно рано виставив свою кандидатуру на президента нікому доти не відомий суб’єкт на ім’я Джордж Макговерн. Кожен, хто був у курсі політичних подій, розумів, що кандидатом від демократичної партії в 1972 році стане Едмунд Маскі, і декому здавалося, що він легко звалить з ніг троля із Сан-Клементе[17] й покладе його на лопатки.

У перших числах червня, перед самим початком літніх канікул, Сейра знову зустріла того студента-юриста. Вона зайшла до крамниці “Для вашого дому” купити тостер, а він шукав там подарунок до роковин весілля батьків. Він запросив її в кіно - в місті йшов новий фільм з Клінтом Іствудом, “Нечупара Гаррі”, - і Сейра погодилась. Обоє лишилися задоволені. Уолтер Хезлітт відпустив бороду і вже не так нагадував їй Джонні. Та й, правду кажучи, Сейрі все важче ставало пригадати, який був із себе Джонні. Його обличчя виразно ввижалось їй тільки в снах: він стояв перед Колесом Фортуни й дивився, як воно обертається; обличчя його було холодно-незворушне, а голубі очі дивовижно й навіть трохи страхітливо темні, глибоко-фіолетові, і дивився він так, наче те колесо належало йому й слухняно виконувало його волю.

Вона почала часто зустрічатися з Уолтом. З ним було просто й легко. Він ні на чому не наполягав, а коли таке й траплялося, робив це поступово і майже непомітно. У жовтні він спитав, чи не купити їй обручку з діамантиком. Сейра попросила два вихідні на роздуми. Тієї суботи вона поїхала до Східного медичного центру штату Мен, узяла в реєстратурі спеціальну перепустку з червоною рамкою і піднялась у відділення інтенсивної терапії. Вона просиділа біля ліжка Джонні цілу годину. У темряві за вікном завивав вітер, віщуючи холод, сніг і пору вмирання. Минув майже рік - без шістнадцяти днів - після того пам’ятного ярмарку, Колеса Фортуни й автомобільної катастрофи біля болота.

Вона сиділа, слухала, як завиває вітер, і дивилася на Джонні. Бинтів на ньому вже не було. На чолі, за дюйм над правою бровою, починався нерівний шрам і зникав під волоссям. У тому місці пробилася сивина, і Сейра мимоволі згадала Коттона Хоуса - детектива з романів про 87-у поліційну дільницю[18]. Вона не добачила в Джонні ніяких разючих перемін, окрім того, що він схуд, - але так і мало бути. На ліжку лежав і міцно спав звичайний собі молодий чоловік, що здавався їй майже незнайомим.

Сейра нахилилась і легенько поцілувала його в губи, так наче сподівалася обернути на новий лад давню казку й своїм поцілунком збудити його від сну. Та Джонні й далі спав.

Вона повернулася до свого помешкання у Візі, лягла на ліжко й заплакала, а надворі гуляв по темному світу вітер, женучи перед себе купи жовтого й червоного листя.

У понеділок Сейра сказала Уолтові, що коли він справді хоче купити їй обручку з діамантиком - “тільки з манюсіньким, май на увазі”, - вона буде рада й з гордістю її носитиме.

Такий був 1971 рік для Сейри Брекнелл.

На початку 1972-го Едмунд Маскі пустив сльозу під час палкої промови перед службовою резиденцією чоловіка, якого Санні Еллімен назвав “плішивим холуєм”. На первісних виборах Джордж Макговерн сплутав усі розрахунки, і Лоуб радісно оголосив у своїй газеті, що нью-Гемпширці не люблять плаксіїв. У липні Мак-говерна обрали кандидатом на президентський пост. Того ж місяця Сейра Брекнелл стала Сейрою Хезлітт. Вони з Уолтом обвінчались у Першій методистській церкві в Бангорі.

Менш ніж за дві милі звідти лежав у своєму непробудному сні Джонні Сміт. І коли Уолт поцілував її перед усіма родичами й друзями, що зібралися на шлюбну церемонію, Сейра з болем і жахом згадала про нього. “Джонні!” - пронизало її, і вона побачила його такого, як отоді, коли в кімнаті спалахнуло світло: наполовину Джекіла, наполовину - злісно вискаленого Хайда. На мить вона аж завмерла в Уолтових обіймах, а тоді все минуло. Чи то був спомин, чи то привиддя, але воно зникло.

Після довгих роздумів і розмов з Уолтом вона запросила на весілля й батьків Джонні. Приїхав тільки Герб. На вечері Сейра спитала його, чи гаразд із Вірою.

Він озирнувся, побачив, що на якусь хвилю вони зосталися самі, й швидко допив своє віскі з содовою. За останні півтора року він постарів років на п’ять, подумала Сейра. Чуприна його порідшала. Зморшки на обличчі стали глибші. Тепер він носив окуляри, почуваючи себе незручно, як і кожен, хто ще не звик до них, і з-за несильних скелець насторожено дивилися згорьовані очі.

- Ні... не зовсім, Сейро. Як по правді, то вона тепер у Вермонті. На одній фермі. Чекає кінця світу.

- Що?

Герб розказав, що півроку тому Віра зав’язала листування з групою людей, душ із десяти, що називають себе Американським товариством Судного дня. Очолюють товариство якісь містер і місіс Стонкерси з Расіна, штат Вісконсін. Ті Стонкерси твердять, що, коли вони відпочивали десь поза містом, їх підібрала летюча тарілка й відвезла в царство боже, яке міститься не в сузір’ї Оріона, а на подібній до Землі планеті, що обертається навколо зірки Арктур. Там вони спілкувалися з ангелами й бачили рай. Їх повідомили, що кінець світу вже от-от, наділили телепатичним даром і відіслали назад на Землю зібрати невеликий гурт вільних рабів божих для першого, сказати б, човникового рейсу на небеса. Отож з’їхалися ті десятеро, придбали ферму на північ від Сент-Джонсбері й сидять там уже з півтора місяця, чекаючи, коли прилетить та божа тарілка й забере їх.

- Але ж це схоже... - почала була Сейра і прикусила язика.

- Я знаю, на що це схоже, - сказав Герб. - На божевілля. Те місце обійшлося їм у дев’ять тисяч доларів. А там нічого й нема, окрім напіврозваленого фермерського будинку та двох акрів негодящої, порослої чагарями землі. Віра внесла сімсот доларів - усе, що могла нашкребти. Зупинити її не було ніякої змоги... хіба що замкнути на замок. - Він помовчав, тоді всміхнувся: - Та не варто говорити про такі речі на вашому весіллі, Сейро. У вас із чоловіком усе має бути якнайкраще. Я певен, що так і буде.

Сейра всміхнулась у відповідь, як тільки могла.

- Дякую, Гербе. А ви... ви гадаєте, вона...

- Повернеться? Авжеж. Якщо до зими не настане кінець світу, напевне повернеться.

- Ой, я щиро бажаю вам тільки всього найкращого, - сказала Сейра і обняла його.

 

 

 

На фермі у Вермонті не було опалення, а тарілка все не прилітала, і в кінці жовтня Віра повернулася додому. Тарілка не прилетіла тому, сказала вона, що вони ще не сподобилися царства божого, не зреклися всього суєтного й гріховного у своєму житті. Але настрій у неї був піднесений і натхненний. Уві сні Господь явив їй знак. Вона не доконче полине в царство боже на летючій тарілці. Їй, як вона дедалі дужче вірила, судилось інше призначення: бути проводирем свого сина, напроваджувати його на праведну путь, коли він прокинеться від сну.

Герб зустрів її, приголубив як міг, - і життя їхнє пішло своїм звичаєм. Джонні лежав у коматозному сні вже два роки.

 

 

 

Ніксон знову вступив на пост президента. Американські хлопці почали повертатися з В’єтнаму. Уолтер Хезлітт не склав іспиту на звання адвоката, і йому запропонували перескласти згодом. Він знову засів за книжки, тим часом як Сейра Хезлітт і далі працювала в школі. Дурненькі, незграбні новачки, яких вона прийняла першого року свого вчителювання, були вже у передостанньому класі. Пласкогруді дівчатка стали тілистими дівулями. Дрібнота, що колись заблукувала в шкільних коридорах, грала тепер в “університетський” баскетбол.

Спалахнув і загас другий арабо-ізраїльський конфлікт. Виник і минув нафтовий бойкот. Карколомно підскочили і... не впали ціни на бензин. Віра Сміт остаточно впевнилася, що друге пришестя Христове із земних надр відбудеться на Південному полюсі. Ці відомості вона почерпнула з нової брошури (17 сторінок, ціна 4 долари 50 центів) під назвою “Підземне царство боже в тропіках”. Дивовижна гіпотеза автора полягала в тому, що царство небесне насправді в нас під ногами й що найзручніше місце для проникнення в нього - Південний полюс. Один із розділів брошури називався “Психічні враження дослідників Південного полюсу”. Герб зауважив Вірі, що менш ніж рік тому вона була переконана, ніби царство боже десь у небі, найімовірніше - обертається навколо Арктура.

- Щодо мене, то я скорше ладен повірити в це, аніж в оту безглузду маячню про Південний полюс, - сказав він. - Та й у Біблії ж говориться, що царство боже - на небесах. А те тропічне. підземелля більш придатне для...

- Замовч! - різко мовила Віра й так стиснула губи, що вони аж побіліли. - Не блазнюй з того, чого не розумієш.

- Я не блазнюю, Віро, - спокійно відповів Герб.

- Господь знає, чому безбожник блазнює, а поганин лютує, - сказала вона. Очі її безтямно блищали.

Вони сиділи біля столу в кухні, перед Гербом лежав старий шворінь, перед Вірою - стіс давніх номерів “Географічного журналу”, в яких вона вишукувала фотографії і статті про Південний полюс. Надворі линули із заходу на схід неспокійні хмари і обсипалося листя з дерев. Знову настав жовтень, а цей місяць завжди був для Віри чи не найгіршим часом. Саме в жовтні у її очах найчастіше з’являвся отой безтямний блиск і найдовше не минав. І саме в жовтні у Герба виникала зрадлива думка покинути їх обох. Свою, як видно, душевнохвору дружину й свого зануреного в сон сина, що, мабуть, уже був практично мертвий. Оце й тепер він крутив у руках шворінь, дивився у вікно на неспокійне небо і думав: “Не довго й зібратись. Покидати свої речі в кузов пікапа та й податися геть. Можна до Флориди. Чи до Небраски, до Каліфорнії. Добрий тесля скрізь заробить свої гроші. Зібравсь - і гайда”.

Та він знав, що нікуди не поїде. Просто так уже повелося, що в жовтні його обсідали думки про втечу, тим часом як Вірі відкривались нові шляхи до Ісуса й до спасіння єдиної дитини, яку вона спромоглася виносити у своєму неповноцінному лоні.

Зрештою він потягся через стіл і взяв дружину за руку - худу, страхітливо кощаву руку старої жінки. Віра здивовано звела на нього очі.

- Я ж тебе дуже люблю, Віро, - мовив Герб.

Вона всміхнулась у відповідь і на якусь коротку осяйну мить стала напрочуд схожа на ту дівчину, за якою він колись упадав і досяг свого й яка їхньої шлюбної ночі огріла його щіткою для волосся. То була добра й лагідна усмішка, і Вірині очі враз проясніли, засвітилися теплом і любов’ю. Надворі з-за важкої хмари вигулькнуло сонце, пірнуло за іншу хмару, а потім з’явилося знов, відкидаючи рухливі пасмуги тіні на поле за будинком.

- Я знаю, Герберте. І я тебе люблю.

Він поклав і другу свою руку на Вірину й легенько стиснув її.

- Віро... - почав він.

- Що? - Її очі були такі ясні...

Нараз вона опинилася з ним, усією душею з ним, і Герб з болем усвідомив, як вони жахливо віддалились одне від одного за останні три роки.

- Віро, якщо він так і не прочнеться... якщо, боронь боже, таке станеться... то в мене є ти, а в тебе - я, правда? Я це до того...

Вона рвучко висмикнула свою руку. Гербові долоні, що тримали її, зімкнулись у порожнечі.

- Ніколи такого не кажи! Не смій казати, що Джонні не прочнеться!

- Я ж тільки до того, що ми...

- Він неодмінно прочнеться, - провадила Віра, дивлячись у вікно на поле, де й далі перебігали скісні тіні. - Так судив йому Господь. Атож. Ти думаєш, я не знаю? Я знаю, можеш мені повірити. Господь призначив моєму Джонні вершити великі діла. Я чула його голос у своєму серці.




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.