Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Форми та наслідки міжнародно-правового визнання

Визнання в МП

 

  1. Поняття та проблеми визнання в МП

2. Визнання держав

3. Визнання урядів

4. Форми та наслідки міжнародно-правового визнання

 

  1. Поняття та проблеми визнання в МП

Проблеми, що виникли у світі наприкінці XX століття внаслідок суттєвих геополітичних змін (розпад СРСР, Югославії, Чехословаччини, поява більше, ніж двох десятків нових держав-суб’єктів міжнародного права, їх визнання або невизнання міжнародним співтовариством), яскраво свідчать, що інститут визнання в міжнародному праві досі залишається одним із найменш розроблених та найбільш дискусійних, а правова практика визнання держав є надзвичайно неоднорідною. Крім того, процес ускладнюється тим, що утворення нової держави та її міжнародно-правове визнання завжди викликають зіткнення інтересів існуючих держав - членів міжнародного співтовариства, а це очевидно не сприяє розробці та впровадженню одноманітної та прозорої регламентації відповідних процесів.

Питання про визнання виникає тоді, коли має місце:

  1. поява нової держави в результаті об’єднання декількох держав;
  2. коли відділяється частина території від існуючої держави
  3. на місці однієї держави в результаті її розпаду з’являються ряд дрібних держав;
  4. при кардинальній зміні державного і суспільного устрою в результаті революції (це визнання нового уряду).

Міжнародне визнання має політичний і правовий характер. Політичний передусім тому, бо здебільшого є заявою або постановою вищих органів держав про бажання встановлення з державою, яка визнається ними, дипломатичних відносин у повному обсязі або встановлення певних міжнародних стосунків у інших формах. Проте у кожному випадку визнання або відмови від нього виникають певні правові відносини та юридичні наслідки, що і характеризує даний інститут як правовий.

Оскільки даний інститут тісно пов'язаний із політикою, він до цих пір не кодифікований. Правове регулювання даного інституту здійснюється на основі основних принципів МП, практики держав, доктринальних положень, які складають так званий інститут визнання в МП.

Міжнародно-правове визнання –це визнання відповідно до МП існуючими державами нових суб’єктів (держав або урядів та ін.), яке дозволяє встановити з ними офіційні аба неофіційні, повні або неповні постійні або тимчасові відносини.

З відси випливає, що визнання – це односторонній і добровільний акт держави, в якому держава прямо або побічно заявляє:

1. або про те, що розглядає державу як суб’єкта МП і має намір підтримувати з ним відносини;

2. або вважає владу, яка утвердилася неконституційними шляхами в державі або на частині її території достатньо ефективною, щоб виступати в державних відносинах як представник цієї держави або як представник території цієї держави.

Отже, об’єктом визнання можуть виступати (види визнання):

· держава

· уряд, який представляє державу у її відносинах з іншими суб’єктами міжнародного права

· органи руху національного визволення.

В будь-якому випадку, визнання – це право, а не обов’язок держави. Тривали ігнорування цього питання певною державою може серйозно ускладнити політичну ситуацію і в практиці міжнародних відносин відмова від визнання вважається недружнім актом.

 

Визнання держав

У МП виділяють конститутивну, декларативну та проміжну теорії визнання:

1. Конститутивна. Суть: тільки визнання надає адресату міжнародну правосуб’єктність. Так би мовити конституює, створює нову державу для світового співтовариства, а без нього нове політичне утворення не може бути рівноправним учасником міжнародних відносин. Тобто дана теорія ставить міжнародну правосуб’єктність в залежність від визнання іншими державами. Позиції конститутивної теорії домінували у західній науці міжнародного права (Г. Кельзен, Л. Оппенгейм, Д. Анцілотті).

Ця теорія часто піддається критиці, оскільки залишаються невирішеними ряд питань:

- як бути, якщо нова держава визнана не більшістю, а лише декількома державами. Якщо вона є суб’єктом для цих держав. То який її правовий статус для інших суб’єктів МП?

- Яка необхідна кількість визнань для надання державі такого міжнародно-правового статусу.

2 Декларативна.Виходить з того, що визнання є лише декларацією, що підтверджує факт виникнення нового суб’єкта МП і полегшує контакти з ним, але не створює його. Тобто держава набуває міжнародно-правової суб’єктності не на підставі схвалення чи згоди інших держав, а на підставі юридичного факту свого утворення.

На бік цієї теорії схиляють все більше вчених-практиків.

Ця теорія була підтверджена зокрема в резолюції 40-ї сесії Інституту міжнародного права (Бельгія) 1936 р. «Про визнання нових держав та урядів»: «На існування нової держави і всі правові наслідки, пов’язані з таким існуванням, не впливає відмова у визнанні з боку однієї або більше держав». У статуті Американських держав, схваленого у Боготі 1948 р. у ст..9 присвяченій фундаментальним правам та обов’язкам держав, записано, що політичне існування держави не залежить від визнання її іншими державами. Навіть до визнання держава має право на захист своєї цілісності та незалежності». Югославська арбітражна комісія, створена Міжнародною конференцією 1991 р. у своєму висновку проголосила, що «що результати визнання іншими державами є суто декларативними».

2. Проміжна теорія визнання. Сформульована Хершом Лаутерпахтом,котрий доводив, що нове політичне утворення має визнаватися суб’єктами міжнародного права, якщо воно відповідає необхідним ознакам державності за міжнародним правом.

Характерними елементами державності,як відомо, є населення територія і політична організація влади.

Міжамериканська конвенція про пра­ва та обов'язки держав 1933 p.: держава як суб’єкт міжнародного права повинна мати такі ознаки: постійне населення, певну територію, уряд, здатність вступати у стосунки з іншими державами.

Статут ООН (ст..4 ) визначає вимоги до держав, які маю намір вступити до ООН: миролюбивість, прийняття зобов’язань за Статутом ООН, здатність виконувати ці зобов’язання.

Новітня практика свідчить, що в процесі визнання держав можуть висуватися й інші міжнародні вимоги:

У Декларації про «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі та Радянському Союзі», прийнятій Європейським Співтовариством 16 грудня 1991 р., деталізовано умови, яким мають відповідати нові держави. Їх можна об’єднати у 3 групи:

· внутрішній устрій нових держав має відповідати стандартам ЕС. Сюди можна віднести питання демократії, дотримання прав людини, гарантування прав етнічних і національних меншин;

· зобов’язання нових держав щодо забезпечення регіональної безпеки. Це питання непорушності кордонів, котрі можуть бути змінені лише мирними засобами за угодою, зобов’язання вирішувати всі спори про правонаступництво та регіональні спори шляхом угоди, включаючи використання арбітражу;

· нові держави мають взяти на себе зобов’язання щодо питань глобальної міжнародної безпеки, перш за все – про нерозповсюдження ядерної зброї.

Історії відомі і приклади і колективного визнання держав:

1. на Вестфальському конгресі у 1648 р. його учасники визнали Швейцарію й Нідерланди;

2. у 1878 р. Франція, Німеччина, Італія, Росія, Англія, Австро-Угорщина й Туреччина колективно визнали Румунію, Сербію, Чорногорію;

3. у 1919 р. на Паризькій мирній конференції Англія, Франція й інші держави колективно визнали Польщу й Чехословаччину.

 

Визнання урядів

Уряд не володіє міжнародною правосуб’єктністю, проте саме він представляє державу на міжнародній арені, реалізує її суверенітет у міжнародних відносинах. Тому у випадку зміни уряду шляхом, інакшим, ніж передбачений законодавством держави, яку він представляє (громадянська війна, революція, державний переворот), такий уряд підлягає міжнародному визнанню. Якщо уряд прийшов до влади конституційним шляхом, у його визнанні не має потреби; більш того, визнання чи невизнання легітимного уряду може бути розцінене як втручання у внутрішні справи держави.

В цьому питанні сформувалося два питання: «доктрина Тобара», «доктрина Естради» та доктрина «ефективного контролю».

1. Доктрина Тобара. Обґрунтована у 1907 р. міністром закордонних справ Еквадору та Карлосом Тобарою, яка була затверджена Конвенцією держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. (Нікарагуа, Гондурас, Гватемала, Коста-Ріка та Сальвадор). Конвенція закріплювала, що сторони не визнають уряд, який може прийти до влади в одній з 5 центральноамериканських держав внаслідок державного перевороту чи революції. Ця доктрина мала на меті перешкодити військовим заколотам у Латинській Америці. Значного поширення ця доктрина не набула.

2. Доктрина Естради. Сформульована в Комюніке Міністерства закордонних справ Мексики 1930 р., автором якої був тогочасний Міністр закордонних справ Мексики – Хенара Естрада. В ньому зазначалось, що Мексика не коментує прихід уряду в інших державах незаконним шляхом, оскільки це порушує суверенітет інших держав і є втручанням у внутрішні справи. При цьому вона зберігає свої дипломатичні відносини та інші контакти з новою державою. Сьогодні все більше держав (Великобританія, США, Бельгія, Австралія) відмовляються від практики заяв про визнання урядів, обмежуючись встановленням або відмовою від встановлення дипломатичних зв’язків. Щоправда, сутність від зміни форми визнання не змінюється, проте завдяки такій практиці пом’якшується роль іноземної держави як судді у справі оцінки законності уряду.

3. Сьогодні найбільш актуальною є доктрина «ефективного контролю».Відповідно до цієї концепції, визнання уряду являє собою правовий акт, що ґрунтується на дієвості, а не на законності нових органів урядової влади. Поняття дієвості уряду означає реальну здатність здійснювати всі державні функції, в тому числі, підтримку порядку та безпеки всередині країни, а також виконання зовнішніх обов’язків. Відповідно, відмова у визнанні ґрунтується на тому, що новий уряд не має ефективного контролю над територією.

Спеціального аналізу потребує питання визнання урядів, які перебувають у вигнанні або так званих емігрантських урядів.

Виділяють декілька способів виникнення таких урядів:

1) якщо уряд змушений залишити територію своєї держави в результаті її окупації ворогом під час війни (уряди Греції, Голландії, Бельгії, Норвегії під час Другої Світової Війни). В даному випадку не було потреби в якомусь формальному акті визнання, бо уряди були створені конституційним шляхом і їхня законна діяльність не переривалась.

2) коли уряд утворюється за кордоном під час війни, або миру (Тимчасовий уряд Чехії під час Першої Світової Війни, Тимчасовий уряд Алжирської Республіки, заснований у 1958 р. у Каїрі). З міжнародно-правової точки зору такі уряди не мають отримувати визнання де-юре або де-факто, а також набувати будь-який правовий статус. Такі новоутворення можуть бути визнані як уряди в майбутньому, але під час існування законного уряду, який здійснює ефективний контроль на всій території або більшій її частині, такі дії є передчасними і повинні розглядатися як акти втручання у внутрішні справи держави

Форми та наслідки міжнародно-правового визнання

Традиційно формами визнання і держав, і урядів є юридичне (de jure); фактичне (de facto) та для конкретного випадку (ad hoc).

Визнання de jure вважається повним і кінцевим; як правило, воно не підлягає відкликанню. Засобом здійснення або наслідком такого визнання може бути заява держави про встановлення дипломатичних відносин із новоствореною державою або урядом. Наслідками визнання de jure є:

  • у міжнародному праві:

- визнання держави як повноправного суб’єкта міжнародного права, а уряду – як єдиного органу, що представляє інтереси держави у міжнародних відносинах;

- визнання за представниками держави або уряду відповідних привілеїв та імунітетів, закріплених Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.;

  • у національному праві:

- визнання іноземною державою нормативно-правових актів уряду, що визнається;

- визнання іноземною державою судових рішень уряду, що визнається;

- визнання імунітету власності (рахунки, архіви, нерухомість тощо) держави чи уряду, що визнається, розташованих на території держави, що надає визнання.

Визнання de facto застосовується зазвичай у випадках, коли іноземна держава не впевнена у ефективності нового уряду чи життєздатності новоствореної держави, проте з політичних, або економічних міркувань вважає за потрібне їх визнати. Таке визнання не є повним і може бути відкликане. Учені сходяться на тому, що визнання de facto – тимчасове й обмежене.

Одним із наслідків визнання de facto є встановлення як правило не дипломатичних, а консульських відносин, або встановлення економічних зв’язків із новоствореним урядом або державою.

В тому разі, коли суб’єкти міжнародного права не визнають один одного офіційно, але змушені проводити переговори, або здійснювати між собою інші контакти може поставати питання визнання ad hoc. Так, Держава Ізраїль та Організація Звільнення Палестини визнали одна одну ad hoc 13 вересня 1993 р. при укладанні між ними Каїрської угоди. Тобто це неофіційне одноразове визнання яке необхідне для проведення мирних переговорів, підготування мирних угод.




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.