Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Розділ 19. ЗАКОН І ЕТИКА



Уявіть владу, яку мають новини в тому, щоб заплямувати чиюсь репутацію, порушити приватність чи, навпаки, розкрити корупцію і поінформувати суспільство. Ця влада накладає на репортерів, журналістів і продюсерів етичну відповідальність, як у юристів чи лікарів. Також ці питання сумління значною мірою піддаються вимогам закону.

Законодавство і судова влада розробили комплекс законів про журналістику і телерадіомовлення, спрямованих на захист прав як журналістів, так і їхньої аудиторії, а також людей, про яких вони готують репортажі.

Остаточна відповідальність за рішення про законність мовлення лежить на менеджменті станцій, проте репортери і журналісти повинні знати правила й закони, які стосуються їхньої діяльності. Разом із тим, якщо вони виконують свою роботу сумлінно, вони мають знати про етичні питання, які можуть перед ними постати.

У цьому розділі розглядаються головні етичні проблеми, з якими стикається електронна журналістика. Також тут наводиться ряд законів і правил, яких необхідно дотримуватися у роботі. На щастя, в більшості цивілізованих країн етика є легальною складовою журналістики.

Деякі з цих законів досить комплексні, а нові поправки до них можуть зробити їх неактуальними. Тому журналістам варто стежити за новими редакціями законів, що вносять зміни у роботу ЗМІ.

СТАНДАРТИ

Це — ремесло, професія. Ті, хто цим займаються, повинні дотримуватися відповідних стандартів. Один із найважливіших серед них — об’єктивність — вже обговорювався вище (див.: Розділ 3. Значення). Існують ще й інші стандарти — деякі мають вигляд законів і правил, інші залишаються справою честі.

Точність

Точність — релігія журналістів; помилка у фактах — професійний гріх. Дехто може заперечити, що є таке поняття, як правда, але також є таке поняття, як факти: що жертва живе на Орхард-стрит, а не на Грув-стрит; що комісар сказав, що постачальник не був його братом, але й не казав, що той не був його другом. Репортери повинні ставитися до фактів дуже обережно, копаючи доти, доки не отримають їх.

Є чотири види дій, що призводять до неточності:

Вигадування. Легше припустити, ніж перевірити. Легше написати, що люди могли б сказати, ніж взяти у них інтерв’ю. Легше трохи перебільшити, щоб надати події більшого значення. Ці ліниві стратегії виглядають дуже спокусливо, але є дуже ризикованими. Може виглядати неважливим, чи там «більше ніж 100», чи «менше ніж 100», чи «близько 100» людей завалило руїнами будинку, але коли репортер каже «більше ніж 100», тоді як його колеги і слухачі наступного дня у газетах прочитають «69», довіра до цього репортера буде втрачена. Як можна довіряти такому репортеру, коли він говоритиме про штормове попередження, звинувачуватиме когось у корупції чи називатиме рахунок баскетбольного матчу? Репортери не можуть виконувати свою роботу, якщо їм не вірять.

Самовпевненість. Вільям Сні, режисер новин на WHEN у Нью-Йорку, розповідає про таку подію: «На пожежі наш репортер сказав, що трапився вибух. А насправді це пожежники використали пристрій, який вони називають реактивним блоком, що видає голосний звук і сипле іскри. Тепер цей репортер завжди все перевіряє».

Один репортер регіонального інформаційного агентства якось писав репортаж про аварію, що трапилася із вантажівкою, яка везла індичок. Той репортер логічно припустив, що якщо вантажівка з індичками перекинулася, то вони, мабуть, розбіглися по всій дорозі. Так він і написав у розсилці, і саме так повідомили на багатьох радіостанціях. Як потім з’ясувалося, індички, які везла вантажівка, були заморожені... Багато журналістів попадалося на таких здогадах, намагаючись вгадати наслідки якоїсь причини. Не будьте такими самовпевненими!

Недбалість. Почерк репортера не мусить бути каліграфічним — він повинен бути таким, щоб його автор міг прочитати написані ним імена. Не треба допускати того, щоб перепитувати в офіцера поліції імена через те, що першого разу ви їх слухали неуважно. Уважно слухайте і перевіряйте вимову доти, доки не отримаєте правильний варіант. Майже правильно не працює.

Довірливість. Репортери не повинні ставити свою репутацію в залежність від чиєїсь компетентності. Якщо поліцейський називає вам ім’я, ви маєте перевірити його за телефонною книгою чи в іншого поліцейського. Якщо політик звинувачує чиновника у зловживанні службовим становищем, репортер повинен перевірити, чи насправді цей чиновник укладав якісь сумнівні угоди. Деякі люди навмисне намагаються когось полити брудом, деякі просто помиляються. Перевіряйте.

Наступний сюжет з вечірніх новин ABC є прикладом того, як репортер припустився помилки через свою довірливість, і як це можна виправити:

І на завершення нашого випуску кілька слів про вчорашнє. Ми повідомляли вам про те, що, за даними ділового видання «Форбес», пострадянська влада збирається продати з аукціону тіло Леніна, яке досі лежить у Москві. Ми приносимо свої вибачення, але це неправда. Як з’ясувалося, це був жарт, який дозволив собі редактор журналу «Форбес» Крістофер Баклі. Ми виявилися надто легковірними.

Пітер Дженнінґс, ABC

Кількість таких жартівників, які намагаються морочити таким чином голову ЗМІ, в останні роки надто зросла. Мабуть, у деяких колах обдурювання медіа вважається свого роду мистецтвом. У Нью-Йорку, наприклад, хтось найняв актора, який удавав із себе бездомного чоловіка, що збирається продати свої органи. Чимало інформаційних структур купилися на це. Кращий спосіб не потрапити у таку пастку — це перевіряти.

Непорозуміння. Невеликі розбіжності у значенні можуть мати серйозні наслідки. Якщо США підписали договір з Росією на обмеження кількості експортованої продукції, називати це спадом помилково. Якщо поліцейський перед тим, як його застрелили, просив про переведення на іншу посаду, не можна казати, що його майже перевели — його прохання могли й не задовольнити. Якщо людину підозрюють у скоєнні злочину, неправильно говорити, що її звинувачують. Все це серйозні порушення. Журналістика — це не фантастика. Точність — це головна мета.

Наклеп

Якщо для того, щоб бути точними, репортерам потрібна загроза покарання, вони її мають. Через поширення неточної інформації станція може понести солідні збитки за наклеп. Люди чи організації можуть звинуватити репортера чи ЗМІ, яке заплямувало їхню репутацію, поширивши інформацію, що «навела на них суспільну ненависть, зневагу чи висміювання, або ж спонукала суспільство їх уникати чи зашкодила їхній життєдіяльності».

Колись термін «наклеп» використовувався виключно для письмових неправдивих матеріалів. Усне обмовляння називалося лихослів’ям і вважалося не таким серйозним. Втім, із появою електронних ЗМІ, усні засудження почали сприйматися нарівні з письмовими, і багато законів про дифамацію стосуються наклепу на радіо і телебаченні — особливо якщо неправдиве твердження було прочитано із заздалегідь підготовленого сценарію, як пишуться новини. Але треба розуміти — те, що одні вважають наклепом, інші можуть називати лихослів’ям.

Наклеп тягне за собою кримінальну відповідальність лише у виняткових ситуаціях, але людина, проти якої цей наклеп було здійснено, може порушити цивільну справу.

Існує певна кількість слів, які можуть сприйматися як наклеп, тому їх варто використовувати дуже обережно. Деякі з них, включаючи кримінальні терміни, такі як вбивця, ґвалтівник чи злодій, вважають лихослівними самі по собі. Ось ще кілька слів, які автоматично сприймаються як дифамація:

зрадник

двоєженець

хабарник

ошуканець

комуніст

п’яниця

колишній в’язень

дурень

гангстер

шахрай

корупціонер

дурисвіт

банкрот

наркоман

крадій

божевільний

лжесвідок

плагіатор

Наклепом також вважають використання слів, що підривають професійну компетентність людини, наприклад, назвати лікаря шарлатаном.

Деякі слова не є наклепом, але можуть так сприйматися у відповідному контексті. Кажучи, що людина не любить чорних, можна не мати на увазі наклеп, але якщо ця людина має крамницю у «чорному» районі, це може сприйнятися як наклеп.

Не йдеться про те, що ці слова в жодному разі не можна використовувати, їх просто треба вживати досить обережно. Наприклад, немає нічого поганого в тому, щоб повідомити в ефірі про звинувачення у корупції, якщо ці звинувачення справді мають місце і є правдивими. Так само немає нічого поганого в тому, щоб отримати добрий захист, якщо на вас подали в суд за наклеп (при цьому слід пам’ятати, що такі судові процеси часто бувають дуже дорогими для станцій, навіть якщо вони перемагають).

Медіа мають чотири види захисту, які вони можуть використовувати у таких процесах. Розуміння їх — це кращий спосіб усвідомити, що є дозволеним, а що ні.

Правда. Такий спосіб оборони є найважливішим із погляду етики. Якщо станція може довести те, що людина корупціонер, вона переможе в суді. Якщо ж це не буде доведено, чому про це було сказано?

Більшості звинувачень у наклепі можна уникнути, якщо використовувати лише правдиві джерела, або, якщо можна, використовувати задокументовані докази своїх звинувачень. Якщо процес розвиватиметься, суд може вивчити документальні докази глибше, ніж це зробив репортер, але якщо це правда, що людина замішана у корупції, юристи повинні це довести.

Правда — це абсолютний захист від наклепу. Оприлюднюючи виключно правдиві факти, репортер захищає себе від небезпеки. Якщо ж виявиться, що підкуп давав брат чиновника, тоді це вже не зможе служити захистом.

Помилки у кримінальних репортажах особливо небезпечні. Наклепом може вважатися будь-яке неправдиве звинувачення. Якщо в репортажі скажуть, що Джона К. Сміта заарештували за крадіжку, коли насправді заарештували Джона 3. Сміта, це може послужити причиною для того, щоб Джон К. Сміт подав позов на репортера чи станцію.

Одна станція якось випустила в ефір таке речення із заявою про масові вбивства у Каліфорнії:

Двоє визнаних гомосексуалістів розповіли поліції Ріверсайду, Каліфорнія, що працюють вбивцями протягом десяти років... і за цей час могли вбити близько 40 людей.

Пізніше виявилося, що обидва цих чоловіки не зізнавалися у вбивствах, а одного відпустили. (І для чого було згадувати їхню сексуальну орієнтацію?) Якби той чоловік подав позов про наклеп, станція б не змогла виправдатися. Якщо така помилка все ж таки трапилася, перше, що треба зробити, це видати в ефір спростування у найближчому випуску.

Привілей. А якщо неправду говорить герой новинного сюжету, а репортер лише використовує його синхрон? Чи може репортер у такому випадку нести відповідальність за наклеп, який робить герой? Загалом, так. Станція, репортер і герой — усі вони можуть бути притягнені до відповідальності.

Репортери відповідають за правдивість усього, що вони випускають в ефір, у тому числі цитати і надруковані твердження. В найгіршому випадку репортер міг би видавати у вигляді цитат будь-яке твердження ворогів тієї чи іншої людини. Очевидно, що є чимало людей, які були б не проти зіпсувати чиюсь репутацію неправдивими звинуваченнями. За винятком випадків, що будуть описані нижче, сумнівні твердження мають ретельно перевірятися перед тим, як їх випустять в ефір. Якщо вони сумнівні, краще не використовувати їх.

Існують також деякі звинувачення, які суспільство має право почути, — незалежно від того, правдиві вони чи ні. Другий тип захисту обороняє репортерів, які оприлюднюють звинувачення, зроблені в особливих ситуаціях.

Судові справи просто неможливо висвітлювати, не оприлюднюючи обвинувачувальних тверджень. Тож якби репортери боялися сказати, що свідок назвав когось вбивцею, вони просто не змогли б висвітлювати подібні події. Тому суди надали своєрідний «привілей» репортерам, що роблять репортажі із залів судових засідань. Тож якщо їхні сюжети написані «точно і чітко», а джерело звинувачення чітко визначено, це не вважається наклепом. Немає значення, правдиве у цьому випадку звинувачення чи ні. Якщо репортаж був точним, чітким і правильно оформленим (див.: Розділ 3. Значення), факт того, що він був зроблений у привілейованій ситуації, служить абсолютним захистом.

Разом із судовими процесами привілейованими вважаються адміністративні чи законодавчі справи. Точність, прозорість і зазначення джерел звинувачення, зроблених офіційними особами у таких процесах, захищається. Якщо на засіданні міської ради мер назве президента фашистом, репортер може сміливо розповісти про це у сюжеті. Справжні репортери одразу спробують з’ясувати, чи має цей мер докази того, що президент — фашист, але громадськість у будь-якому випадку захоче почути це звинувачення мера.

Деякі суди вважають привілейованими не лише офіційні зібрання, а й будь-які інші публічні зустрічі. Тож навіть якби мер сказав це не на зборах міської ради, а на прес-конференції, це все одно можна було б використати у репортажі.

Професійний відгук. А якщо кінокритик, оглядаючи повністю невдалий фільм, назве режисера «садистом»? Або ж спортивний коментатор скаже, що тренер місцевої баскетбольної команди «некомпетентний»? Чи політолог назве мера «дурнем»? Буде складно довести, що всі ці дифамаційні твердження є правдою. Звісно, вони сприймаються інакше, ніж безпосередні новинні репортажі, на яких зосереджується увага у даній книзі. Але такі суб’єктивні і перебільшені оцінки відіграють роль критицизму. Чи повинні критики хвилюватися про наклеп, який вони чинять, висловлюючи свої враження?

Суди встановили захист на професійні відгуки і коментарі того, що становить суспільний інтерес. Втім, тут є кілька обмежень. Юрист Роберт Лісте зі Спілки професійних журналістів, виділяє одне з них: «Опубліковане твердження має бути чистим коментарем чи критикою і не позиціонуватися як факт». Якщо факти згадуються, вони мають бути точними — не буде «точним» заявляти, що тренер ніколи не вигравав, якщо два роки тому його команда виграла 15, а програла 12 ігор.

Крім того, критика повинна обмежуватися зауваженнями, що стосуються її предмета: не буде «точним» у рецензії до фільму неправдиво звинувачувати режисера у подружній зраді. Зрештою, критика не може бути виключно злою — це не «точно», якщо критик навіть не дивився стрічки режисера, а натомість критикує його для задоволення власних амбіцій.

Правило «Times». Протягом останніх десятиліть Верховний суд ще більше розширив свободу критики публічних осіб. У розгляді справи «New York Times» суд постановив, що дифамаційні твердження стосовно публічних осіб, які стосуються їхньої публічної поведінки чи їхніх службових обов’язків, захищаються законом. Єдине, чого вимагав суд, це щоб такі висловлювання робилися без злого умислу, що може бути визначене як «знання того, що дифамаційне твердження є неправдивим, чи байдуже ставлення до того, є воно правдивим чи ні». У пізніших процесах суд постановив, що публічні особи, так само як і офіційні службовці, можуть бути об’єктами подібних дифамаційних тверджень, якщо ті робляться без «злого умислу».

Таким чином, репортер може випускати в ефір атаку міністра, в якій він звинувачує іншого посадовця у тому, що він лікується у психоневрологічному закладі, а потім виявити, що міністр насправді перевіряв цей факт. А якщо міністр раптом звинуватить репортера у наклепі, він зможе захиститися правилом «Times». Щоб виграти цю справу, міністру доведеться довести, що станція знала, що звинувачення було неправдивим, або ж надати докази того, що репортеру було байдуже до того, правдиве воно чи ні. Як би там не було, але станція залишиться у безпеці.

Чи не відійшли тут закон і етика від норми? Чому суди повинні захищати неправдиві звинувачення, яких порядні репортери не повинні допускати? Ідея полягає не в тому, щоб захистити неправдиві звинувачення, а щоб захистити ЗМІ від схильності поширювати неправдиву інформацію про відомих людей через побоювання, що цю інформацію може бути складно довести в суді. Обмежуючи відповідальність за неправдиві звинувачення у таких ситуаціях, суд сподівався дати волю медіа робити правдиві твердження, в чому й полягає їхня конституційно захищена роль.

Утім, правило «Times» не слід використовувати як ліцензію на недбалі репортажі, від яких страждатимуть репутації людей.

ПОВЕДІНКА

Якщо репортери поводяться на місцях подій недисципліновано, вони можуть завдати клопоту і без того стурбованим людям. Вони повинні бути достатньо тактовними і знати, коли натиснути, а коли бути ввічливими. Недисциплінована поведінка репортера може порушити приватність людини, поширити насилля і поставити його власну репутацію під сумнів. У цьому підрозділі також йтиметься про те, що навіть якщо репортер поводиться дисципліновано, він все одно може опинитися у в’язниці.

Конфлікт інтересів

Це просто.

По-перше, репортер не повинен приймати ніяких подарунків від людей, про яких йому, можливо, доведеться писати, — ніяких пляшок віскі, авторучок, запрошень на відпочинок чи вечерю. Репортери не хочуть навіть опинятися в ситуації, коли доводиться обирати між подарунком і хабаром. Поверніть усе і ввічливо подякуйте.

Єдиний подарунок, який репортер повинен приймати, — це інформація. На знак подяки за інформацію її джерела можна раз чи два згадати у сюжеті, але вони не повинні впливати на висвітлення матеріалу (див.: Розділ 8. Збирання новин).

По-друге, репортери не повинні висвітлювати історії, у яких вони самі зацікавлені. Це може позбавити сюжет контроверсійної основи або ж призвести до відмови від висвітлення інших поглядів, які з’являтимуться під час роботи над сюжетом, — опитування когось ще, наприклад. Це не означає, що репортери мають бути євнухами — ні, вони можуть голосувати, розмовляти про політику, займатися бізнесом. Але якщо це починає тиснути на їхню репортерську об’єктивність, чимось доведеться пожертвувати.

По-третє, не має бути відмінності між критеріями висвітлення рекламних сюжетів і тих, у яких зацікавлена власна станція, — ніяких сюжетів про редиску через те, що компанія з вирощування редиски є спонсором випуску; ніяких прихованих деталей про страйк у місцевій газеті через те, що ця газета належить тому ж власнику, що платить зарплатню репортерам. Чесний новинний голод вимагає від репортерів, щоб вони кусали руку, яка їх годує. А ця рука повинна краще це розуміти і не намагатися маніпулювати новинами.

Приватність

Репортери займаються тим, що пхають свій ніс у справи інших, і вони мають таку владу, що можуть завдати цим людям значної шкоди. Репортери вимушені «рознюхувати» все довкола — це їхня функція. Але є інший бік життя людей, який залишається за межами.

По-перше, слід пам’ятати про те, що загалом у новинах немає законного права на приватність. Імена жертви, підозрюваного (після арешту), а також ім’я людини, що допомогла спіймати підозрюваного, — все це здобуття громадськості, яке можна висвітлювати в новинах. Будь-які факти про людей, що з’являються у новинах, які стосуються події, — що вони робили в тому місці у той час, їхній вік, сімейний стан, особисті характеристики, — все це справедлива гра.

Єдиний виняток з цього правила — імена дітей — зазвичай до 18 років — заарештованих за злочин. Також більшість станцій не згадує імена жертв ґвалтівників — щоб не завдавати їм ще більше болю. Коли в 1991 році у Флориді висвітлювалася справа зґвалтування, по якій проходив Вільям Кеннеді Сміт, NBC вирішили, що приховування імені жертви підсилює ганьбу, яка оточує жертв зґвалтувань. Більшість інших інформаційних організацій, втім, уникали називання імені жертви (поки вона сама не з’явилася на публіці після того, як Сміта визнали невинним). Незабаром Інтернет-сайти і радіостанції упізнали в ній жінку з Колорадо, яка перед цим звинувачувала у сексуальних домаганнях гравця NBA Коба Браянта. У більшості штатів тоді внесли зміни до закону, що забороняв оприлюднювати імена жертв зґвалтувань. Але конституційність таких законів залишається сумнівною. Це схоже більше на питання етичності, ніж законності.

У деяких ситуаціях не називати імена є виключно справою тактовності. Наприклад, деякі станції можуть вирішити не називати імена тих, хто загинув під час пожежі у гей-барі.

Не можна назвати ані законним, ані прийнятним, оприлюднення потенційно пікантних фактів про людей, які не пов’язані безпосередньо із темою новини. Було б неправильно, наприклад, заходити у гей-бар і вести репортаж, називаючи імена всіх присутніх там людей. Право на приватність захищається відповідними законами у більшості штатів. Репортери не мають права порушувати це право людей лише для того, щоб зробити сюжет.

Втім, суди визнали, що публічні особи віддають більшість свого приватного життя публічності. Якщо сенатора помітять у гей-барі, він не матиме такого самого права приховати цей факт, як пересічний громадянин. Однак чи етично це — висвітлювати інформацію про приватне життя публічних людей? Це питання, яке особливо гостро постало кілька років тому, під час передвиборчої кампанії кандидатів у президенти Гарі Харта і Білла Клінтона.

Ході традиційною відповіддю було проводити різницю між аспектами приватного життя політиків, які стосуються їхньої роботи, і особистими справами, які не мають відношення до їхніх громадських обов’язків. Якщо мер — був аргумент — має коханку, це його справа. Якщо ж він утримує цю коханку за бюджетні кошти, це вже наша справа. Але через деякий час ця відповідь перестала задовольняти людей через дві причини: по-перше, особиста поведінка іноді говорить про публічні справи героя. Якщо кандидат є хронічним зрадником, хіба виборці не мають права знати про це? По-друге, така приватна поведінка іноді так широко обговорюється, що ЗМІ просто не можуть уникнути того, щоб не зробити репортаж про це.

Більшість журналістів не люблять спостерігати за тим, як під час президентських кампаній люди обговорюють сексуальне життя кандидатів. Більшість прагне повернутися до традиційної відповіді: якщо це не стосується їхньої громадської роботи, це не наша справа. Але мало хто ігнорує ці історії, коли вони трапляються. Це проблема приватного життя, яку ще треба вирішити.

Заворушення

Коли трапляється якийсь насильницький акт, головне правило репортера — діяти швидко. Ті, хто чекає, коли можна буде вийти на вулиці, і ті, хто тікає в гори, слухатимуть новини. Неточний репортаж чи якесь невдале слово у ньому можуть викликати паніку. (Основі правила роботи в таких умовах описуються у Розділі 11 «Висвітлення».) Але під напруженим тиском повстань і терористичних актів цих стандартних правил ведення репортажу в умовах масових заворушень може виявитися недостатньо. Останні кілька десятиліть показали, що робота в таких умовах вимагає від репортерів спеціальної поведінки, більш суворої, ніж в інших ситуаціях.

Під час заворушень межа між висвітленням і створенням новин може стиратися, що може мати небезпечні наслідки. Відомо, що учасники таких заворушень намагаються показати себе перед репортерами, тож показуючи і описуючи їх, репортери можуть надихнути інших приєднатися до бунту. Звісно, не можна повністю ігнорувати бунтівників. Надто вузьке висвітлення може збентежити слухачів і спровокувати поширення чуток. Також репортери не повинні ставати членами групи підтримки поліцейських і не перетворювати новини на переслідування інтересів закону.

Чимало думок було присвячено тому, як підготувати спеціальні етичні правила, яких слід дотримуватися при висвітленні подій, щоб не ініціювати подальше насилля під час акцій протесту за громадянські права. Наступний перелік був складений з інструкцій, які надали репортери кількох провідних інформаційних структур:

1. Стійте позаду. Немає часу на те, щоб демонструвати, що репортер перебуває на місці подій. Інформація про те, що там є репортери, може збільшити неспокій. Використовуйте автомобілі, не позначені логотипами станції, — це може допомогти. Репортери також повинні зводити свої розмови до мінімуму і відмовитися від гонки за інтерв’ю.

2. Зачекайте. Це єдина ситуація, коли репортери не повинні поспішати. Більшість станцій не ведуть прямих репортажів з місць заворушень. На CBS для таких репортажів із місць акцій протесту вимагають дозволу від начальника інформаційного відділу і від віце-президента. Крім того, станція не випускає записані сюжети доти, доки ситуація не проясниться. Перш ніж записувати репортаж, репортери повинні отримати оцінку ситуації від якоїсь офіційної особи. Запис розлючених протестувальників чи наляканих свідків не треба використовувати, якщо тільки в них немає тверджень, які можна використати у правильній і зрозумілій перспективі: чутки про руйнування є різні, гасла чіткі й конкретні.

3. Приховуйте адреси. Точне місце локалізації бунту вказує іншим бунтівникам, куди йти. Більшість станцій не називають точної адреси, де відбуваються заворушення, допоки поліція попросить, щоб репортери вказали адресу і таким чином застерегли людей від потрапляння у це місце. Очевидно, для цього треба підтримувати контакт із поліцейськими і міськими чиновниками.

Заворушення, пограбування і терористичні акції нагадують невеликі війни, і так само, як при висвітленні воєнних дій, репортери можуть стати відповідальними за приховування інформації з метою допомогти поліції. Якщо терористи всередині, наприклад, буде не надто розумно говорити в ефірі про те, де стоять поліцейські машини. Терористи також можуть увімкнути радіо і почути цю інформацію.

Крім того, зв’язок з офіційними особами є дуже важливим. Їм не можна дозволяти вводити свою надмірну цензуру — репортери не повинні приховувати, що в будинку перебувають терористи; але поліцейським треба дати можливість робити свою справу, не розкриваючи в ефірі усі їхні секрети.

Масові заворушення — це ситуації, в яких до стандартних дій репортера треба додати додаткову здорову дозу обережності.

Паніка

Крім усього іншого, репортери ризикують спричинити паніку в ситуаціях, не настільки серйозних, як масові заворушення.

«В аварії розбилася машина марки Шевроле зеленого кольору». Том Блек, режисер новин на WHOS у Північній Кароліні почув таке повідомлення по радіо і подумав, скількох людей це повідомлення могло зачепити, а надто у місті, де так багато родин мають такі машини. У цій ситуації тактовніше було б лише повідомити про те, що трапилася аварія, не називаючи марку і колір машини. А коли б стали відомі імена тих, кому вона належала, можна було б повідомити усі подробиці. Потрібно завжди пам’ятати про паніку, яку може викликати радіо чи телебачення.

ABC і більшість інших інформаційних організацій ніколи не повідомляють про авіакатастрофу доти, доки не стане відомо номер рейсу. Інакше надто велика кількість слухачів пережила б шок, почувши таке повідомлення: «В аеропорту Чикаго сьогодні ввечері під час посадки розбився літак».

Інсценування

Події не завжди розвиваються логічно. Учасники демонстрації можуть припинити викрикувати свої гасла, перш ніж репортер увімкне диктофон. Поліцейський може покласти свою рацію перед тим, як оператор увімкне камеру. Чорні школярі можуть увійти до школи, в якій раніше навчалися лише білі, до того, як журналіст встигне пояснити ситуацію.

У таких випадках існує велика спокуса інсценувати подію — попросити учасників демонстрації знову щось покричати, сказати поліцейському, щоб він взяв до рук рацію і поговорив перед камерою, або ж попросити матерів, щоб вони вивели своїх дітей і ще раз завели їх до школи. Особливо привабливою ця ідея видається тоді, коли радіорепортери мають у руках диктофони, а телевізійники — камери. Режисери новин можуть критикувати репортерів, які повертаються до відділу новин без запису викриків демонстрантів.

Але інсценування є неетичним. У такому випадку репортери зображають, а не відображають події. Тільки-но вони перетинають цю межу і починають допомагати відтворенню подій, ці події одразу втрачають свою правдивість, так само як втрачають її і репортери. Інсценовані події є штучними. Новини повинні розповідати виключно про те, що відбулося «насправді».

Краще вже повернутися без запису криків мітингувальників. Просити їх повторити своє гасло ще раз неправильно. Просити бунтівників кинути ще один камінь у вікно, щоб репортер зміг записати звук розбитого скла — ще один приклад інсценування — обурливо.

Відтворення подій

Протягом останніх десятиліть розвитку телебачення журналісти все частіше протестують проти того, що вони повинні показувати лише те, що їм вдалося зняти своїми камерами. Чому б не відтворити деякі драматичні події? Якщо ми пропустили момент, коли шпигун обшукував чийсь портфель, чому б не найняти акторів і не відтворити цю сцену? Віднедавна таке відтворення можна зустріти навіть у новинах, звісно, з відповідною позначкою.

Після появи цієї ідеї з’явилося чимало критиків та інших журналістів, які виступають проти відтворення подій. Інсценування стирають межу між вигадкою і реальністю. Той шпигун, наприклад, заперечує, що взагалі брав до рук якогось портфеля. А навіть якщо брав, то як ми можемо знати, який вираз тоді мало його обличчя, що він міг говорити і що міг там знайти? Все це здогади, які зображаються акторами так, ніби це справжні факти. Якою мірою можна викривити цю сцену? Як нам судити про те, чи можна довіряти у такому випадку журналістові, що стоїть за цим? Тільки-но журналісти входять до світу художньої постановки, вони одразу втрачають довіру до себе.

Деякі телерадіокомпанії, станції чи програми використовують відтворення. Це турбує багатьох тих, кому не байдужа журналістська етика. Скільки завгодно подій може трапитися за відсутності телевізійних камер. Журналісти завжди повинні підходити до висвітлення таких ситуацій із розумом.




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.