Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Стан та особливості правової культури України



Правова культура є однією із форм прояву правосвідомості. Вона охоплює матеріальну і духовну сторони буття суспільства і, як явище соціальне, відображає якісний стан правового життя суспільства на кожному етапі його розвитку. Визначити дійсний зміст правової культури можна лише за умови її аналізу як частини загальнонаціональної культури. Розглядати правову культуру, на нашу думку, слід в декількох аспектах. З одного боку, її можна визначити як сукупність правових знань, духовних цінностей принципів, правової діяльності, правових звичаїв. З іншого боку, правова культура визначається як ступінь правової розвиненості особи, характер її правової діяльності і юридичної практики, рівень засвоєння суб’єктом правових норм та можливості об’єктивної оцінки та прогнозування подальшого розвитку суспільства і держави, характер участі у перетворенні правової дійсності, міру її правової активності; оволодіння культурою правового мислення. Її можна охарактеризувати і як якісний стан правового життя суспільства, що відображається в: досягнутому рівні правової діяльності; рівні досконалості правових актів; ступені правосвідомості та правового розвитку особистості; ступені свободи особистості й відповідальності держави та особи; рівні позитивного впливу права на суспільні відносини та їх упорядкування.
Особливість правової культури полягає в тому, що вона являє собою не право чи його реалізацію, а комплекс уявлень тієї чи іншої спільноти людей про право, його реалізацію, про діяльність державних органів та посадових осіб. На жаль, на сьогоднішній день, якщо говорити про нашу державу, то високий рівень правової культури не спостерігається не лише у пересічного громадянина, часто його не вистачає навіть законодавцям, політичним лідерам, керівникам суспільних організацій. І справа не в тому, що вони не знають закону, а в тому, що вони не рахуються з ним. А це вже зневажання правом. Низький рівень правової культури, нерозвиненість у населення юридичних традицій, що переходять у відкритий правовий нігілізм, заперечення необхідності і цінності права мають глибокі історичні корні. З покоління в покоління в Україні проявляється зневага до закону та суду, терпимість до свавілля. Активна увага стала приділятися підвищенню рівня правової культури зі створенням незалежної держави. Але не слід чекати швидких позитивних змін, швидкого росту рівня правосвідомості і правової культури суспільства, оскільки це є довготривалий процес по відновленню не лише правових, а й культурних цінностей, які пригнічувалися та не визнавалися на протязі багатьох поколінь. Сьогодні правова культура суспільства потребує систематичного раціонального формування, стимулювання та позитивного соціального розвитку. Система мір, спрямованих на формування політико-правових ідей, норм, принципів, що представляють цінності світової та національної правової культури, виступає як правове виховання. Змістом правового виховання є прилучення людей до знань про державу і право, законність, права та свободи особистості, розуміння сутності правових учень, доктрин, формування у громадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку. Звісно, деякі правові цінності, маючи своє походження з моральних норм, засвоюються особистістю в процесі різноманітної соціальної практики. Однак метою правового виховання є «створення спеціального інструментарію з донесення до розуму та почуттів кожної людини правових цінностей». Одним із видів правового виховання є правова просвіта громадян, головним інструментом забезпечення якої є навчальні заклади освіти. Діяльність у сфері правової просвіти громадян включає : викладання правових дисциплін і правове виховання; підготовку розповсюдження і популяризацію юридичної літератури; роз’яснення чинного законодавства; поширення правової інформації; державний контроль над ідеологічним змістом правової освіти. На сьогодні відчувається нагальна потреба у правовому вихованні людини, а тим більше молодої. Суспільство потребує підсилення цілеспрямованої діяльності держави щодо передачі юридичного досвіду, систематичного впливу на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних позитивних уявлень, поглядів, ціннісних орієнтацій, установок, що забезпечують додержання, виконання і використання юридичних норм. Для цього, без сумніву, необхідно переглянути програми правової освіти студентської молоді з урахуванням інтересів цієї соціально-демографічної групи, адже побудова дійсно демократичної, правової держави, проголошеної Конституцією України, обумовлює суттєве підвищення правової свідомості громадян, їх правової культури, неухильне дотримання ними вимог законодавства, а також послідовну реалізацію основних прав і свобод людини і громадянина.Також важливу увагу слід приділяти розширенню таких заходів правової освіти як організація роботи спеціальних правових курсів, шкіл, семінарів. Немаловажну у роль у правовому вихованні відіграють такі засоби масової інформації як газетна, журнальна стаття, кіно і телебачення. Однак більшості журналістських публікацій та сценаріїв фільмів не хватає глибини та багатосторонності при дослідженні проблеми виховання почуття поваги до прав, свобод людей, роз’яснення нових юридичних видів соціалізації людини. Закони жанру, характерні для засобів масової інформації, передбачають сенсаційність при відборі матеріалу. Це призводить до зміщення ракурсу події, яка розглядається журналістом .Про яку правову культуру суспільства може йти мова, якщо газети та журнали мають велику кількість сцен кримінального життя, на екранах телевізорів грабіж та вбивства. В останній час з’явилася негативна тенденція прийняття негативного опиту західних країн у справі правового виховання через кінофільми та журнали. Крім розвитку нездорових тенденцій, наслідування кримінальним елементам в молодіжному середовищі, суспільство опинилося позбавленим об’єктивної картини, що відображає не тільки злочини та їх генезис, але також і всі наступні за злочинами етапи правозастосовної діяльності.Найважливішим фактором, що безпосередньо і досить активно впливає на правову культуру людини, є культура правотворчості. Підґрунтям смислової позиції в даному разі є ставлення до вже готового, закріпленого у нормі права варіанта поведінки за співвідношенням «правильно - неправильно», «врегульоване — не врегульоване». Стосовно правової культури це означає, що зміст правової норми визначається правилом, яке вказує на те, що має існувати в дійсності. Тобто, те, що законодавець вводить в норму, те й існує як правова реальність. Насправді людині буває дуже складно самостійно визначити своє ставлення до варіанта поведінки, зафіксованого текстуально вираженою нормою у співвідношенні з реальною дійсністю, оскільки норма права не завжди стає масштабом, завдяки якому дійсність оцінюється як правильна або неправильна, врегульована чи не врегульована. 3азначеие формує варіант поведінки спонтанної (подекуди — протиправної). Сучасна правова система України настільки заплутана, що навіть досвідченому юристу не просто зорієнтуватись у частоколі безсистемно існуючих нормативних актів. Реальний стан вітчизняного законодавства — це показник наявності суб’єктивних передумов нестабільності чинних нормативно-правових актів. Отже, надзвичайно актуальною є проблема очищення засобів масової інформації від продукції, що поширює кримінальні традиції, пропагує культ жорстокості, насильства і розпусти. Те, що відбувається нині в інформаційному просторі, руйнує не тільки правосвідомість, правову культуру людини, а особливо молоді, та мораль, а й загрожує нашій державності, національним інтересам.Отже, за допомогою правильної організації правового виховання, його систематичності, а також підвищення авторитету державної влади, вдосконалення законодавства можна досягти стабільного підвищення рівня правової культури як окремого громадянина, так і суспільства в цілому.

Школи в культурології

Основні напрями і школи в культурологи XX ст. Склалися на базі всього попереднього знання, збагаченого досягненнями нових наук. Прагнучи відкрити найпотаємніші витоки культури, визначити її сутність, виявити найбільш загальні закони розвитку, багато видатні представники нових галузей знання стали претендувати на створення загальної теорії культури, своєї власної культурологи. Так з'явилися різноманітні школи з певною наукової «домінантою», що відображала специфічний дослідницький інтерес.
Різноманітність точок зору на культуру відображає багатоаспектність і складність цього поняття, яке включає в себе все матеріальне і духовне багатство світу, створеного людиною. Культурологія, поряд з іншими науками, прагне створити якусь єдину теорію культури, яка містила б у собі інтегративне знання, що спирається на досягнення найрізноманітніших наук XX ст., Які так чи інакше досліджують культуру зі своїх специфічних сторін.
Завдання створити якусь метатеорію культури у XX ст. була поставлена ​​американським вченим Леслі Алвін Уайтом (1990-1975), якого сьогодні називають «батьком культурологи». Ще в 40-ті роки XX ст. він спробував не тільки обгрунтувати необхідність такої галузі знання, але й заклав деякі загальнотеоретичні основи. У своїх роботах «Наука про культуру» (1949), «Еволюція культури» (1959), «Поняття культури» (1973) та ін Уайт стверджував, що культурологія є якісно вищий щабель осягнення людини в порівнянні з іншими суспільними науками, і передбачав їй велике майбутнє.
О. Уайт розглядав культуру як певну цілісну і самонастраивающуюся систему матеріальних і духовних елементів і під впливом розвивалася в той час семіотики значення в її розвитку надавав символів, а також «технологічної» і «енергетичної» сторонам цивілізації. Нову науку він вважав спрямованої в майбутнє, арозвиток культури ставив у залежність від «кількості енергії на душу населення». Культура, на його думку, рухається вперед у міру того, як кількість «приборкати енергії» на душу населення зростає, або «зростає ефективність або економія в засобах управління енергією». Сьогодні стає очевидним, що твердження О. Уайта аж ніяк не безпідставні і стосуються більше його зауважень щодо цивілізації, ніж культури, оскільки самесучасна техногенна цивілізація залежить насамперед від енергії і вміння нею керувати. А культура визначається іншими сутнісними характеристиками і якщо вживати до неї поняття «енергії», то, швидше, у переносному сенсі алегоричному, як це робили мислителі минулого.
1. Суспільно-історична школа
Отже, які ж напрямки і школи існують в культурології? Безумовно, слід мати на увазі, що поділ на школи дуже умовно і межі між ними часто розмиті, тому що кожна школа нерідко використовує погляди і досягнення своїх попередників. І все ж можна виділити основні напрямки в культурології:
Ø Суспільно-історичне;
Ø Натуралістичне;
Ø Соціологічне;
Ø Структурно-функціональне;
Ø Символічне.
Найбільш давні традиції має суспільно-історична школа. Її класичні традиції сягають Канту, Гегелем, Гумбольдту та іншим філософам і історикам, в тому числі і релігійних. Видатними її представниками в Західній Європі були О. Шпенглер і А. Тойнбі, а в Росії - Н.Я. Данилевський. Освальд Шпенглер (1880 - 1936) - німецький філософ і історик культури, автор сенсаційного свого часу праці «Занепад Європи» (1 - 2 т. т., 1921 - 1923 р . Р.). У цій книзі він розглядає історію як чергування культур, кожна з яких представляється їм у вигляді такого собі «організму», спаяного внутрішньою єдністю і відокремленого від інших. Подібних йому «організмів». При цьому існування загальнолюдської наступності в культурі Шпенглер заперечував. Шпенглер виділив 8 культурно-історичних типів: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, греко-римську (аполлоновское), візантійсько-арабську (магічну), західно-європейську (фаустовскую), народів майя. Російсько сибірська культура перебуває, на його думку, лише в стадії зародження. Кожна культура існувала приблизно тисячу років і залежала від «внутрішньої життєвої сили». На етапі зародження культури вирішальне значення мали міфи і релігія. Період зрілості пов'язаний з розвитком філософії, науки і мистецтва, на останньому етапі розвивається техніка, а мистецтво витісняється видовищами і спортом. Цю завершальну стадію Шперглер називав цивілізацією, з якою і пов'язував занепад Європи. Будь-яке глибинне і плідну взаємодію між культурами неможливо, на думку Шпенглера. Вмираючи, кожна культура вироджується у цивілізацію, переходить від творчого пориву до безпліддя, від розвитку до застою, від душі до інтелекту, від героїчних «діянь» до утіітарной роботі. Такий перехід для Грег-римської культури відбувся, по Шперглеру, в епоху еллінізму (III - I ст. До н.е.), а для західноєвропейської культури - в XIX ст. З настанням цивілізації починає переважати масова культура, художнє і літературна творчість втрачає своє значення, поступаючись місцем бездуховному суспільству, де царює техніцизм і спорт. У 20 - ті роки думки, висловлені О. Шпенглером у роботі «Занепад Європи», сприймалися як прогноз апокаліпсису, загибелі західноєвропейського суспільства під натиском нових «варварів» - революційних сил, що насувалися зі Сходу. Іншим представником цього напрямку є Арнольд Джозеф Тойнбі (1889 - 1975) англійська історика і соціолог, автор 12-томного «Дослідження історії» (1934 - 1961) праці, в якому він не без впливу О. Шпенглера, також прагнув осмислити розвиток людства в дусі кругообігу «цивілізацій», вживаючи цей термін як синонім «культури». Первісною Тойнбі розглядав історію як сукупність паралельно і послідовно та розвитку «цивілізацій», генетично мало пов'язаних одна з одною, кожна з яких проходить однакові етапи від підйому до надлому, розпаду і загибелі. Пізніше він трохи переглянув ці погляди, прийшовши до висновку, що всі відомі культури, що живляться світовими релігіями (християнством, ісламом, буддизмом), суть гілки одного людського «древа історії». Всі вони мають тенденцію до єдності, і кожна з них - його частка. Всесвітньо-історичний розвиток постає у вигляді руху від локальних культурних спільнот до єдиної загальнолюдської культури.
На відміну від О. Шпейнглера, що виділяв всього вісім «цивілізацій», Тойнбі, що спирався на сучасні йому дослідження, налічував їх від двох до трьох десятків, пізніше зупинившись на тридцяти, які отримали у його теорії найбільш завершене розвиток. Рушійними силами історії, крім божественного «провидіння» окремих видатних особистостей, він вважав також «творча меншість». Бо, на його думку, воно відповідає на «виклики», які кидають даній культурі зовнішнім світом і духовними потребами, в результаті чого забезпечується поступальний розвиток того чи іншого суспільства. При цьому «творча меншість» веде за собою пасивне більшість, спираючись на його підтримку і поповнюючись за рахунок його кращих представників. Коли ж «творча меншість» виявляється нездатним втілити в життя свій містичний «життєвий порив» і відповісти на виклики історії, воно перетворюється на «панівну еліту», нав'язує свою владу силою зброї, а не авторитетом. Відчужена ж маса населення стає «внутрішнім пролетаріатом», який спільно з зовнішніми ворогами в кінцевому рахунку руйнує дану цивілізацію, якщо вона раніше не гине від природних катастроф. Не заперечуючи поступального розвитку людства, Тойнбі бачив його перш за все в духовному вдосконаленні завдяки релігії, яка в майбутньому має стати єдиною загальнолюдської релігією. Тойнбі негативно ставився до фашизму і європоцентризму, але співчутливо до національно-визвольного руху, виступаючи за співпрацю та взаєморозуміння між усіма народами. В основі його класифікації лежав ознака релігійного віросповідання. Цивілізації розглядалися в залежності від світових релігійних конфесій - православної, католицької, протестантської, буддистської, індуїстської, ісламської. Розділяючи точку зору циклічного розвитку культури, Тойнбі також вважав, що всі вони зароджувалися, міцніли, процвітали і з часом вмирали - це було фатальною долею всіх відомих культур. Свої теоретичні висновки Тойнбі підтверджував великою історичною та етнографічним матеріалом. Тойнбі дорікали в антидемократизм, оскільки він дуже скептично ставився до ролі народних мас в історії та культурі, не вірив у їх творчу і творчу силу. Натовп, вважав він, може лише покірно слідувати за закликами творчої меншості, не завжди усвідомлюючи їх справжній сенс. Між елітою і масою не може бути повної згоди. А лише тимчасове взаємодія, яке неминуче порушується і призводить до надлому цивілізації і настанню катастрофи. Тойнбі дорікав еліту в творчому безсиллі, відсутність у неї перспективних програм перебудови суспільства, що неминуче призводило до втрати її авторитету серед маси народу. Наступав період внутрішньої смути, розчарувань, руйнувалися зв'язку між людьми. Тойнбі заперечував проти народних повстань і закликав до розв'язання конфліктів у дусі християнської любові та злагоди. Виною сучасних конфліктів Тойнбі вважав технічний прогрес, який, з одного боку, звільнив людей від багатьох поневірянь і труднощів, але з іншого боку, призвів до падіння моралі, низькому рівню духовної культури, руйнування моральних устоїв людини. Жорстка організація праці приводила до нервового перевтоми, страху втратити роботу, працю перестав приносити задоволення. І хоча технічний прогрес збільшив вільний час, воно не сприяє розвиткові духовних потреб людини. Дозвілля наповнюється примітивними розвагами та видовищами.
2. Натуралістична школа
Натуралістична школа в культурології прагне підкреслити біологічну обумовленість людської поведінки, діяльності та її продуктів. Цей напрямок об'єднує переважно медиків, психологів і біологів, які намагаються пояснити культуру, відштовхуючись від природи людини як біопсихологічне істоти, і недооцінюючипринципові відмінності, що відрізняють його від тварини. Культура представляється їм таким же пристосуванням людини до навколишнього середовища, як і пристосовність у тваринному світі.
З натуралістичної школою в культурології замикається і широко відомий соціальний дарвінізм, який переносить закони боротьби за існування і «право сильного» на людське суспільство. Крім біології, ще дві науки, що з'явилися в XX ст., Зіграли помітну роль у формуванні натуралістичної школи - фрейдизм та етологія (наука про поведінку тварин, створена К. Лоренцом і його колегами, а яку вони отримали в 1973р. Нобелівську премію). До натуралістичної школи примикає і так звана «функціональна теорія культури», створена Б. Малиновським. Погляди основоположника психоаналізу і фрейдизму Зигмунда Фрейда (1856 - 1939), відомого австрійського невропатолога і психіатра, які послужили основою теорії психоаналізу і фрейдизму, були використані і для пояснення явищ культури, процесів творчості і навіть розвитку суспільства в цілому. Переносячипсихоаналіз на область етнографії, історії, релігії, біографій великих діячів культури, Фрейд та його послідовники розглядають культуру як якусь «проекцію індивідуальної психіки на громадський екран».
Відповідно до теорії З. Фрейда, культура охоплює, по-перше, всі накопичені людьми знання і вміння, які дозволяють оволодіти силами природи та взяти в неї блага для задоволення людських взаємин і особливо - для поділу видобуваються благ. У роботі «Майбутнє однієї ілюзії» З. Фрейд підкреслює, що в людині переважають біологічні мотивації поведінки і всієї його життєдіяльності: узяти у природи блага для задоволення потреб і поділити їх в інтересах виживання. З. Фрейд був переконаним атеїстом і противником релігії, розглядаючи її як особливу форму колективного неврозу. З іншого боку, культура постає у австрійського психіатра в якості своєрідного механізму соціального придушення вільного внутрішнього світу індивідів, як свідома відмова людей від задоволення їх природних пристрастей. На його думку, культура будується на "примус і заборону потягів», що є змістом підсвідомості індивіда.
Погляди З. Фрейда на культуру відрізнялися компромісом. Стихійні потяги людини, на його думку, стикалися з вимогами реальності. Це помітно відрізняє інші теорії і прямо протилежно висловлювань енциклопедистів минулого і перш за все І. Канта, а також інших філософів епохи просвітництва, які бачили значення культури у подоланні в людині тварини початку і наділення його іншим змістом - духовним і божественним. Фрейд ж зводить людини на рівень індивіда, але індивід - це всього лише «один з багатьох». І подібно іншим тваринам і організмам він не розглядає його на рівні особистості, створеної за образом і подобою і прагне протягом свого життя здійснити своє призначення. Рушійну силу людства - стихійні потягу, серед яких основним об'єднуючим всіх людей є інстинкт до продовження роду (статевий інстинкт) Фрейд позначивтерміном «лібідо», яке відіграє роль головної спрямовуючої сили людської поведінки. Енергія афективних (пристрасних) потягів лібідо знаходить вихід, на його думку, в перетвореному вигляді у громадській діяльності і культурній творчості, перемикаючись на них шляхом так званої сублімації (від лат. Sublimo - піднімаю). Однак навряд чи можливо з цієї точки зору пояснити високу любовну лірику. Твори класичної музики, живопису та інших видів мистецтва, що становлять скарбницю світової та вітчизняної культури. Погляди Фрейда на культуру і сутність самої людини не витримують ніякої критики ні точки зору сучасних досягнень науки, ні навіть здорового глузду. Та й до самих висловлювань лікаря, що мав справу з душевно хворими, слід ставитися з певною часткою іронії та історично, не забуваючи, в який час вони з'явилися. Друга половина XIX ст. і початок XX ст. відрізнялися плутаниною світоглядів і руйнуванням традиційних ціннісних орієнтацій, які збереглися в лоні класичної культури та її проявів у сфері мистецтва і релігії. Тільки на уламках старої культури і ще не народженої нової могли стати настільки популярними в XX ст. погляди З. Фрейда. Намір пояснити таємницю натхнення поетів і композиторів і найвидатніших творів світової та вітчизняної класики (Леонардо да Вінчі, А. С. Пушкіна, М. В. Гоголя, П. І. Чайковського та ін) лише трансформацією «лібідо» є не тільки неміряні спрощенням природи таланту, і просто недоречна для людини справді культурного. Розвиваючи погляди свого вчителя, швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875 - 1961) вже розширено трактує несвідоме, знаходячи в ньому колективне підстава - «архетипи». Саме архетипи, на думку Юнга, складають більш глибокий шар «колективне несвідоме», що є відображенням досвіду попередніх поколінь і відображена у структурах мозку. Цей досвід зберігається в так званих «культурних архетипи» - споконвічних уявленнях про світ, що лежать в основі загальнолюдської психіки і знаходить своє вираження в міфах, віруваннях, сновидіннях, творах літератури і мистецтва та багатьох інших галузях духовного життя людини. Архетипова «матриця», що формує діяльність фантазії і творчого мислення лежить біля витоків повторюваних мотивів міфів, казок, моралі, звичаїв, «вічних» тем і образів світової культури.
Погляди юнга зробили помітний вплив на вчених XX ст., Які займалися вивченням древніх культур і спробою реконструкції мислення стародавніх народів, які створили пам'ятники мистецтва, що залишили після себе міфи і вірування, які відкрив для науки завісу таємниці деяких ритуалів і культів.
Однак серед вченого світу XX ст. знайшлися й такі теоретики, які пішли далі З. Фрейда і К.-Г. Юнга в прагненні пояснити людську поведінку і феномени культури, виходячи з природних, природних підстав. Так, вчені-біологи прямо звернулися до тваринного світу. Серед них були - Конрад Лоренц (нар. в 1903 р.), Австрійський зоолог, голландські й німецький вчений І. Тінберген (нар. в 1907) і Карл фон Фріш (1886 - 1982), які стали творцями нової науки - етології, що вивчає поведінку, звичаї і психіку тварин у природних умовах. Перенісши спостереження, накопичені етологією, на людину, Лоренц і його колеги розробили теорію «інстинктивних основ людської культури». Інстинкти тварин, відображені в їх поведінці (весільні танці, будівництво гнізд і жител, турбота про потомство, взаємна передача звукових і візуальних сигналів, колективний побут бджолиних мурашиних колоній, а тим більше розум таких високорозвинених домашніх тварин, як собака чи кінь), ототожнювалися етологами з природними витоками людської культури. Згідно з К. Лоренцу, стереотипи поведінки тваринвідповідають культурним ритуалам і нормам людини, і створені в результаті природного відбору. У роботах деяких етологів, зокрема фон Фріша, велика увага приділяється способам передачі інформації окремими видами тварин і комах, тобто вивчення їх поки незрозумілого нам мови. У цьому вбачається прямий зв'язок людської культури з тваринним світом, до якого належить і сам чоловік і до якого, по суті, зводиться етологами. Подібні міркування нагадують погляди Ч. Дарвіна - автора теорії еволюції, який вважав, що певні властивості і риси поведінки людини успадковані від тваринних предків. З них до цих пір погоджуються окремі вчені, люблячі пояснити всі процеси у природі і людському світі «природними» причинами. Як правило, ці вчені атеїсти за своїми поглядами, і до цих пір продовжують користуватися даними, накопиченими етологією, про близьку (майже спорідненої) зв'язку тварин і людини. Однак незважаючи на удавану комусь настільки милим таке спорідненість, розрив між світом тварин і надзвичайно складним світом людської культури настільки великий і глибокий, що важко повірити в якусь безперервну лінію еволюційного розвитку всього живого на Землі, на якому наполягають прихильники теорії Дарвіна. Істотна відмінність людини від тварини в тому, що у тварин повністю відсутня здатність удосконалювати і розширювати свою видову культуру, свідомо передавати з покоління в покоління соціально значущу для кожного члена суспільства інформацію. До натуралістичної школі примикає також англійський етнограф і соціолог Б. Л. Малиновський (1884 - 1942) - засновник так званого функціонального напряму в етнографії. На прикладі дослідження «примітивних» племен Нової Гвінеї Малиновський зробив висновок, що культура спочатку зародилася як «відповідь» на елементарні біологічні потреби людини - в їжі, житло, продовження роду. Сучасна цивілізація постає у Малиновського у вигляді складної органічної системи соціальних інститутів, тобто історично сформованих форм організації і регулювання суспільного життя, кожен з яких виконує певну функцію по задоволенню як первинних (фізіологічних і психічних), так і вторинних (власне духовних) потреб людей. Одна з головних завдань культури - закріплення, розвиток і передача нащадкам саме цих вторинних потреб, що становлять у сукупності соціальний досвід. Відмінності між культурами, на його думку породжені відмінностями у способах задоволення саме цих вторинних потреб, в той час як фізіологічні і психічні потреби єдині для всіх людей і незалежні від культури. Основною умовою існування людської цивілізації Малиновський вважав «рівновагу» форм організації суспільного життя, гармонію соціальних інститутів. До речі, він одним з перших розробив саме поняття «соціального інституту» не тільки в антропології, який він успішно займався, але й у соціології. У цілому,розуміння культури як єдиного саморегульованого організму, запропоноване Малиновським, лежить на стику натуралістичної школи в культурології (бо він є однією з першооснов культури висуває біологічні потреби) і соціологічної школи.
3. Соціологічна школа
Соціологічна школа об'єднує тих учених, які шукають витоки і пояснення культури не в історичному чи «природному» розвитку людського духу. Не в психіці і не в біологічній передісторії людства, а в його суспільній природі і організації. У центрі уваги цього напрямку знаходиться саме суспільство, його структура і соціальні інститути. Одним з представників соціологічної школи є Т. С. Еліот (1888 - 1965) англо-американський поет і критик модернізму, автор книги«Нотатки до визначення культури» (1948). Що ж розумів під культурою Еліот? Перш за все те, що розуміють антропологи - спосіб життя даного народу, що живе на одному місці, тобто осіло. Прояви цієї культури постають перед нами в його національному мистецтві, особливості його соціальної системи, його звички, звичаї і, звичайно, релігії. Але всі ці прояви культури разом узяті ще не складають всієї культури, бо вони лише частини великого цілого, з яких культура складається (подібно до людського тіла в анатомічному театрі). Але оскільки людина є щось більше, ніж зібрання різних складових частин його тіла, то й культура є щось більше, ніж збори мистецтв, звичаїв і релігійних вірувань, вважав Еліот. Відзначаючи криза традиційних цінностей західного суспільства в середині XX ст., Втрату нею моральних та інтелектуальних багатств в результаті загальної стандартизації та вузько утилітарного підходу до життя, розповсюдженню «масової культури», Еліот вважав, що творчу енергію людства можуть підтримати лише культурні «еліти». Однак теорія «еліти» (насамперед політичної) як провідної сили історичного процесу не є абсолютно новою і сходить до давньогрецького філософа Платона (472 - 347 г . Р. до н.е.). Згодом вона розвивалася такими мислителями, як Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та інших філософами. У XX ст. її найбільш яскравим апологетом став італієць В. Парето (1848 - 1923), який розглядав історію як арену постійної боротьби еліти за владу. Еліоту ж належить заслуга в тому, що він підкреслив значення елітарного підходу не тільки у сфері політики, але і в культурі. Подібно до свого сучасника і співвітчизнику Тойнбі, Еліот ділив суспільство на духовну еліту і непросвещенную масу. Причому лише перша з них здатна на культуротворення. Творча еліта, по Еліоту, аж ніяк не належить до якого-небудь певного класу і повинна постійно поповнюватися з соціальних «низів». Однак для її виникнення та формування необхідно багатство і приналежність до певного привілейованого прошарку. Найбільш розумні й талановиті представники інших верств постійно «вливають» у нього нову творчу енергію, рухаючи, таким чином, культурний процес. До представників соціологічної школи належить і наш колишній співвітчизник, російсько-американський соціолог і історик Питирим Олександрович Сорокін (1889 - 1968). Отримавши популярність ще до революції, він під час її став одним з лідерів правих есерів, був секретарем Керенського, пізніше професором Петроградського університету, а в 1922 р . за ініціативою Леніна разом з великою групою вчених і письменників, які представляли цвіт російської інтелігенції, виїхав з країни. У Гарвардському університеті П. Сорокін очолив один з перших в США факультетів соціології і став всесвітньо визнаним авторитетом у цій області. Поділяючи теорію духовної еліти як провідної сили суспільства, Сорокін підкреслював нерозривний зв'язок процесів, що відбуваються в суспільстві, із загальним розвитком культури. У роботі «динаміка суспільства і культури» (1937 - 1941) та ін він розглядав історію людства як зміну в різному ступені цілісних соціо-культурних суперсистем, об'єднаних певним єдністю цінностей і значень. Історичний процес бачився йому не як пряме поступальний рух, а як «циклічна флуктуація», тобто йде завершеними циклами зміна перетікають один в одного типів культури, кожен з яких має в основі власне ставлення до дійсності і методам її пізнання. П. Сорокін виділяв три типи культури:
1) Чуттєвий, в якому переважає емпірично-чуттєве сприйняття і оцінка дійсності переважно з утилітарною і гедоністичної точки зору, тобто переважає «істина почуттів» і «істина насолод»;
2) ідеаціональний, де переважають надчуттєві цінності, поклоніння якомусь Абсолюту - Богу (або Ідеї), тобто «Істина віри» і істина самозречення;
3) Ідеалістичний, що представляє якийсь синтез «чуттєвого» і «ідеаціонального» типів, де почуття врівноважується інтелектом, віра наукою, емпіричне сприйняття - інтуїцією. За висловом Сорокіна, «людськими умами буде керувати істина розуму». Своєрідність кожного із запропонованих типів культури втілюється у праві, мистецтві, філософії, науці, релігії, структурі суспільних відносин, радикальнеперетворення і зміна яких супроводжується кризами, війнами та революціями. Аналізуючи історію європейської культури і мистецтва статистичними методами, П. Сорокін відносив до періодів розквіту «чуттєвої» культури греко-римську цивілізацію з III ст. до н. е.. по IV ст. н.е., тобто періоду її розкладу і занепаду, а також всю західну культуру останніх п'яти століть - з епохи Відродження до нашого часу. До «ідеаціонального» типу ставилася ранньосередньовічна культура християнського Заходу (з VI по XIII ст.), А до «ідеалістичному» - культура епохи Відродження. Криза сучасної культури, позбавленої абсолютних ідеалів, віри в Бога, і в цілому спрямованою до почуттєвого насолоди і споживання, П. Сорокін пов'язував з розвитком матеріалістичної ідеології та експериментальної науки на шкоду духовних цінностей, що досить чітко відчувається багатьма людьми в сьогоднішньому світі. Як людина віруюча, П. Сорокін бачив вихід з нинішньої кризи і неминуче відновлення «ідеаціональной» культури з її релігійними ідеалами. А. Вебер (1868 - 1958) - німецький економіст і соціолог, автор книги «Соціологія історії та культури» (1927) висунув теорію розчленування історії на три взаємопов'язані, але протікають за різними законами процесу: соціальний (формування соціальних інститутів), цивілізаційний (поступальний розвиток науки і техніки, що веде до уніфікації цивілізації), культурний (творчість, мистецтво, релігія і філософія). Так, якщо дотримуватися концепції А. Вебера, то за останні два століття в США, наприклад, переважали соціальні та цивілізаційні процеси на шкоду культурним, а в Росії XIX ст. навпаки проявився «золоте століття» російської культури на тлі соціального консерватизму і науково-технічної відсталості. Європейські країни в своїй більшості зберігали певне «рівновагу» між трьома процесами, а в Японії та інших економічно розвинених «драконах» Південно-Східної Азії цивілізаційний процес отримав бурхливий розвиток лише після другої світової війни. Специфічний вигляд тієї чи іншої країни або епохи А. Вебер пов'язував, насамперед, з культурними факторами, а не з соціальними чи цивілізаційними, які по суті інтернаціональні. Рух культури, за Вебером, ірраціонально, а його творцем є духовно-інтелектуальна еліта.
4. Структурно-функціональний напрям
Т. Парсонс (1902 - 1979) - американський соціолог, один з творців так званого структурно-функціонального напряму в соціології. Його теорія культури зводиться до наступного: всі духовні і матеріальні досягнення людей, які ми об'єднуємо поняттям культура, є результатом суспільно обумовлених дій на рівні двох систем - соціальної та власне культурної. В основі першої і нижчою з них - соціальної - лежать спільні дії людей, рухомих цілями біологічного самозбереження в умовах певної суспільного середовища. Кожен індивід прагне, по - перше, адаптуватися до неї, по - друге, досягти поставлених, а також відтворювати вже знайдені соціальні структури і знімати з себе всі виникаючі нервові і фізичні напруги. За Парсонсу кожної з цих цілей у суспільстві відповідають історично сформовані соціальні інститути - економічні, політичні, правові, а також звичаї, система вірувань, мораль, органи соціалізації і зняття напружень - індустрія відпочинку. Для другої, більш високою, культурної системи, яка вже позбавлена ​​біологічної зумовленості і по відношенню до соціальної є направляючої і регулюючої, характерними є наступні риси - символічність, тобто наявність мови і системи інших символів; нормативність, тобто залежність людини від загальноприйнятих цінностей і норм; і відома ірраціональність і незалежність дій людини від диктату навколишнього середовища. Культура, таким чином, постає перед нами як складна система символів і норм, які постійно змінюються людьми в бік їх вдосконалення. Парсонс претендував на створення якоїсь всеохоплюючої теорії суспільства. Найважливішим регулятором якої є культура з її нормативністю і символічністю. Саме це остання властивість культури взяли за основу своїх теоретичних побудов вчені, що представляють символічну школу серед інших течій культурології.
5. Символічна школа
Символічна школа є однією з наймолодших і найвпливовіших сучасних наукових шкіл, що склалася в результаті розвитку засобів масової інформації. На думку деяких філософів і соціологів, у сучасному світі на зміну НТР прийде так звана «інформаційна революція». Дійсно, якщо подивитися на культуру з точки зору здатності людей висловлювати (в мовних символах та інших видах сигналів) і передавати в часі і просторі різного роду інформацію, то перед нами відкриється картина неухильного сходження людини до свого нинішнього інформаційного та культурного могутності. Якщо первісна людина могла виразити в мові лише самі примітивні думки і передати їх у просторі не більш ніж на дистанцію голоси, то вже в наскальних малюнках він зміг увічнити своє уявлення про навколишній світ і самому собі як частини цього світу. Наскальний живопис замінила первісній людиніписемність і уклала в собі все багатство візуального світу, який був середовищем її проживання. У сучасному світі радикально змінилася не тільки сама інформація, а й засоби її передачі і багатство форм переданого символічного матеріалу: від усного мовної - до друкованої, візуальної та аудіовізуальної; чорно - білої, кольоровий, стереофонічної, стереоскопічної і до самої досконалої - цветостереофоноскопической. Ми вступили в нову епоху, коли з вдосконалення електронних засобів відтворення образів миру в усьому багатстві його руху, звукової і колірної гами, об'ємного сприйняття, вже створюється «друга реальність» - віртуальний світ, до якого людині ще належить адаптуватися і навчитися з ним взаємодіяти. Все це наштовхнуло вчених на думку, що біля витоків людської культури лежить властива лише людині здатність створювати знаки і символи навколишнього його реальності і передавати їх у часі і просторі. Такому погляду сприяли і розвиток семіотики, інформатики та кібернетики, які вивчають загальні закони оформлення, отримання, зберігання, переробки і передачі інформації. Через ці галузі знання культурологія отримала прямий вихід у світ техніки і створення штучного інтелекту. З інших представників символічної школи, що працюють в самих різних галузях науки й у сфері масової комунікації, слід виділити Е. Кассірера і К. Леві-Стросса. Ернст Кассірер (1874 - 1945) - німецький філософ, автор монументальної праці «Філософія символічних форм» (1923 - 1929) в основі своєї концепції культури розглядає людську здатність до масової, систематичної і постійної символізації, іншими словами, підходить до культури переважно з позицій семіотики . Витоки культури він шукає не в глибинах божественного духу, як Кант і Гегель, не в інстинктах людини, як Фрейд та етологи, не в потребах, як Малиновський, і не в його соціальної організації, як Парсонс, а в здатності людини «творити» якийсь штучний, оточуючий нас світ. При цьому мова, наука, мистецтво, релігія, міфи - складові символічного кола, в якому живе людина. На відміну від тварини, він володіє навколишнього його символічною системою, яка і визначає специфіку його життя. У порівнянні з іншими живими істотами, людина перебуває ніби в новому вимірі і дійсності. Символічна мова міф, мистецтво, релігія все це духовні прояви і частини цього Всесвіту. Вони як нитки сплітаються в щільну символічну мережа, яка хоча і накопичує людський досвід, але часом закриває від нас реальність. Весь наш духовний прогрес думки і досвіді тільки тому і служить, що робить цю мережу все більш складною і непроникною для «здорового глузду» природної людини. У тій мірі, в якій зростає його символічна активність, фізична реальність відходить на другий план. Звідси величезна різниця в сприйнятті світу між європейським ученим і сучасним південноамериканським дикуном. «Цивілізаційна» людина вже не може мати справу безпосередньо з речами, а взаємодіє з ними не інакше, як за допомогою штучних засобів, мовних форм, художніх образів, міфічних символів, релігійних обрядів. Виходячи з цього, Кассірер пропонує називати людину не «мислячою твариною», як це вже стало традиційним, а «символічним твариною». Клод Леві-Строс (нар. 1908) - французький етнограф і соціолог, творець структурної антропології - науки, в основі якої лежить використання деяких прийомівструктурної лінгвістики та інформатики при аналізі культури та соціального устрою первісних племен. Леві-Строс, провівши етнографічні дослідження в багатьох країнах «третього світу», відкидав европоцентризм і расизм, прагнув показати всю хибність поняття «дикун», виявити силу і своєрідність мислення «примітивного» людини, що заклав ще в епоху неоліту основи технічного та індустріального прогресу. Леві-Строс стверджував, що первісний народ не є відсталим чи затриманий в своєму розвитку народом, він може проявляти такі здібності до винахідництва і до втілення винаходів у життя, які залишають досягнення цивілізованих народів далеко позаду.
Французький етнограф ідеалізував і моральні підвалини первісного суспільства в дусі Руссо. Розвиваючи думку про необхідність відновлення в людині єдності чуттєвого та раціонально почав, втраченого сучасною цивілізацією. Говорячи про первісних суспільствах, усували науково-технічним прогресом, він писав, що тріснутий дзвін, один пережив руйнівну роботу часу, ніколи не видасть тих гармонійних співзвуч, які він видавав у минулому при оцінці загальної пропорції «природного» і «соціального» в поведінці людини . Леві-Строс, слідом за Кассирер, визнавав вирішальний вплив на вчинки людей символічних форм, традицій і ритуалів і, перш за все мови, яке породжує всі суспільні інститути. У кінцевому підсумку, Думка Леві-Строса і антропологів, які поділяють його погляди, зводиться до того, що всі ми, так чи інакше, живемо умовностями і міфами, все більше віддаляє нас від реального життя.
Важливим моментом структурної антропології Леві-Строса є його тлумачення міфу як фундаментального змісту колективної свідомості. Специфіка міфу, на думку французького вченого в тому, що міф пояснює в рівній мірі як минуле, так і сучасне та майбутнє, і ніщо не нагадує так міфологію, як політична ідеологія. Тільки перша живить колективна свідомість, а, отже, і культуру первісних і давніх народів, а друга - наших сучасників. Політичні міфи (про неминучість світової революції або про прийдешнє комунізмі і ін) були характерні для ідеології XX ст. і від них залежали долі тисяч і мільйонів людей у ​​всьому світі. Та й сучаснаідеологія з її доктринами і течіями, як і раніше продовжує будуватися на міфологічному мисленні. І чим розумніший «дикуна» той «цивілізаційний» людина, яка заради своїх абстрактних міфів готовий знищити в атомному Апокаліпсисі цей живий і прекрасний світ?!




©2015 studenchik.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.